Субота, 15.08.2020, 15:46
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Друзі сайту
Пошук
Головна » Статті » Учнівські роботи, МАН

Дитячий будинок сімейного типу - робота МАН
Міністерство освіти та науки України
МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
Київське територіальне відділення МАН

Дитячий будинок сімейного типу як форма влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування   


Роботу виконав
Коваль Богдан Анатолійович
учень 10 класу
Ревнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Керівник
учитель-методист Ревнівської ЗОШ І-ІІІступенів
Білощицька Валентина Іванівна


Ревне 2008

Зміст


Вступ
Розділ 1. Чинна правова база щодо захисту дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування 7 – 12
Розділ 2. Форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування 13 – 18
Розділ 3. Дитячий будинок сімейного типу в системі форм улаштування дітей,
позбавлених батьківського піклування 19 – 26
Розділ 4. Здійснення прав дитини в дитячому будинку сімейного типу
(на прикладі родини Дереньків) 27 – 35
Висновки 36
Список використаних джерел 37
Глосарій 40 – 41
Додатки 42 – 55


Вступ

Турбота про дітей, забезпечення їх добробуту, безпеки - одне із найбільш важливих завдань суспільства, яке дбає про своє майбутнє, адже діти - гарант самозбереження нації та її розвитку. Ратифікувавши в 1991 році Конвенцію ООН про права дитини, Україна зобов‘язалася втілити ії основні принципи і вимоги в норми життя дітей і суспільства, спрямовані на захист і гарантування прав та інтересів дитини.
Актуальність теми обумовлена перш за все тим, що останнім часом в Україні зростає чисельність дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Несприятливі демографічні тенденції, деформація шлюбно-родинних процесів, криза інституту сім’ї, економічна нестабільність, безробіття, трудова міграція, соціальна незахищеність, збільшення кількості соціально- неблагополучних сімей, які не спроможні виконувати свої функції утримання та виховання дітей через алкоголізм, наркоманію, насильство в сім'ї - основні проблеми, які породжують соціальне сирітство.
Зазначене спричиняє порушення основного права дитини - зростати у сімейному оточенні. Тому особлива увага держави приділяється розробці спеціальних нормативно-правових актів та механізмів їх впровадження для удосконалення системи захисту дитини і особливо дітей, зазначеної категорії.
У ст. 52 Конституції України закріплено: діти рівні у своїх правах незалежно від походження. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.1 Проте найкращим середовищем для розвитку дитини залишається сім’я. Саме вона має нести відповідальність за створення для цього відповідних умов, має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту дитини, засобом забезпечення і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням.
Більшість цивілізованих країн уже відмовились від системи колективного утримання та виховання дітей і надають перевагу системі підтримки біологічних батьків щодо їх спроможності турбуватися про власних дітей або сімейним формам влаштування дітей. За даними, наведеними у Державній доповіді про становище дітей в Україні (за підсумками 2005 року) у навчально-виховних закладах, закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, виховується близько 25 тисяч дітей, з них приблизно половина у школах-інтернатах, близько 5 тисяч осіб — у будинках дитини системи Міністерства освіти і науки, 3 тисячі — в дитячих будинках системи Міністерства охорони здоров’я, 3,2 — в будинках-інтернатах Міністерства праці та соціальної політики України.2
В Україні визнано пріоритет сімейного виховання та необхідність забезпечення всебічної підтримки осіб, які виявили бажання взяти на виховання покинутих дітей і як наслідок пріорітет розвитку надано таким формам улаштування дітей як опіка, усиновлення, прийомна сім‘я, дитячий будинок сімейного типу.
Що стосується дитячих будинків сімейного типу, то незважаючи на більш ніж десятирічний досвід їх існування, правове регулювання відносин, що виникають під час їх діяльності не можна визнати оптимальним.
На сьогодні в Україні не існує комплексного дослідження всіх існуючих правових форм утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Окремі правові форми виховання таких дітей є самостійними предметами дослідження ряду наукових робіт І.В. Жилінкової,
І.В. Єршової.,О.І. Карпенко, Г.К.Матвеєва, О.М.Нечаєвої та ін авторів. Не існує й комплексного дослідження діяльності дитячих будинків сімейного типу та регулювання правових відносин, що виникають в процесі функціонування будинку.
Більшість літератури з даного питання розглядає соціальні, виховні проблеми, проблеми адаптації дітей в будинках сімейного типу, де лише частково звертається увага на правові аспекти (Г.М.Бабак , С.Ю.Васильєва, С.Б Бондар, І.М. Грига, Л.С.Волинець, Н.М.Комарова, О.Г. Антонова – Турченко, І.Б. Іванова І.В. )
Ця нова форма виховання є недостатньо вивченою, тому звернення до даної теми дозволить привернути увагу до проблемних питань правовідносин, що складаються в дитячму будинку сімейного типу.
Наукову роботу виконано згідно з цілями Національної програми «Діти України», затвердженої Указом Президента України від 18 січня 1996 року
№ 1104/96-ВР, Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності» від 28 січня 2000 року № 113/2000. Слід зауважити, що з метою посилення уваги суспільства до проблем дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, захисту їх прав та законних інтересів, створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї Президент України 2008 рік проголосив Роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.3
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення місця ДБСТ серед форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, правових засад функціонування дитячого будинку сімейного типу.
Основні завдання роботи:
* проаналізувати чинне законодавство з даної проблеми;
* з’ясувати місце дитячого будинку сімейного типу в системі правових форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
* розкрити особливості підстав виникнення правовідносин у ДБСТ;
* прослідкувати на прикладі родини Дереньків реалізацію основних прав дитини в будинку сімейного типу;
Об’єкт дослідження – дитячі будинки сімейного типу.
Предметом дослідження є правовідносини, що виникають у процесі діяльності дитячого будинку сімейного типу, практика діяльності дитячих будинків сімейного типу.
Методи дослідження. Дослідження здійснене за допомогою історико-порівняльного методу, за допомогою якого вивчено динаміку розвитку форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Порівняльно-правовий метод став засобом для визначення місця дитячого будинку сімейного типу в системі цих форм. Не менш важливу роль відіграв метод системного аналізу правовідносин, які виникають у процесі діяльності дитячого будинку сімейного типу, у взаємозв’язку цивільних правовідносин та сімейних правовідносин. Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою загально-наукових методів.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у постановці проблем -правового характеру, що виникають у процесі діяльності дитячих будинків сімейного типу. Вивчення цих проблем може стати грунтом для подальших наукових досліджень. Матеріали роботи можуть бути використані на уроках з основ правознавства, для проведення наукових конференцій тощо.

Розділ 1. Чинна правова база щодо захисту дітей-сиріт та дітей,  позбавлених батьківського піклування

Законодавство визначає, що дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування - діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час
слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з
ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх
місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти - діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не
мають певного місця проживання.4
Причини, через які діти залишаються без батьківського піклування та виховання, різні, але наслідок один — дитина позбувається конституційного права на сімейне виховання.5 Необхідно усвідомити, що в результаті позбавлення сімейного оточення порушується одне з базових прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини. У Конвенції зазначено, що дитина, яка постійно або тимчасово позбавлена сімейного оточення, не може залишатися в такому оточенні і має право на осбливий захист і допомогу держави (Стаття 20).6 Україна визнала пріоритет інтересів дитини у суспільстві та необхідність особливої турботи про соціально незахищених дітей, зокрема, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування і відповідно це повинно бути закріплено в чинному законодавстві.
Першим ключовим документом у сфері політики щодо дітей-сиріт стала Постанова КМУ № 226 від 5 квітня 1994. Вона зобов’язувала центральні органи виконавчої влади (МОЗ, МОН, Мінпраці) упорядкувати мережу навчально-виховних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування. Передбачалося, що ці заклади повинні бути захищені від перепрофілювання та приватизації. Встановленні вимоги до персоналу цих закладів. Запроваджувалася система дитячих будинків сімейного типу. Встановлювалися вимоги до вихователів у таких закладах. (Зазначимо, що створення ДБСТ відбулося ще у 1989 році та стало наслідком постанови Ради Міністрів УРСР "Про створення в республіці дитячих будинків сімейного типу" від 5 жовтня 1988 року №318).
В постанові КМУ 1994року закладено основи соціального захисту дітей-сиріт: забезпечення освітою, житлом, робочими місцями, пільговими кредитами тощо. Органи державної влади повинні щорічно забезпечувати санаторно-курортне лікування дітей-сиріт. Їм також гарантувалося безоплатне лікування та забезпечення медикаментами, проїзд тощо. Додатково для студентів передбачалося повне державне утримання та надання грошової допомоги при вступі у розмірі 2,5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та під час навчання щорічно у розмірі 8 неоподатковуваних мінімумів. При працевлаштуванні - не менше 40 неоподаткованих мінімумів та матеріальне забезпечення. Гарантувалося соціальне страхування за рахунок держбюджету.
Важливим рубежем у формуванні політики щодо дітей-сиріт став Указ Президента № 1153 від 17 жовтня 1997 року «Про затвердження Заходів щодо поліпшення становища дітей сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків». Заходи, окреслені Указом, стосувалися таких напрямів: запобігання соціальному сирітству; поліпшення умов розвитку, виховання та освіти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; створення умов для соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; нормативно-правове та науково-методичне забезпечення охорони прав цієї категорії дітей.
Указом закріплювався комплекс організаційних та правових заходів покращення становища дітей - сиріт протягом 1997 – 1998 рр. Передбачалося створення банку даних дітей-сиріт, системи інформації про сім’ї потенційних усиновителів та опікунів. Загалом, планувалося поширювати різні форми родинного виховання дітей-сиріт з особливою увагою до створення прийомних та патронажних сімей. При дитячих будинках необхідно було створювати опікунські ради. Окремі заходи передбачалися для професійної орієнтації та підготовки дітей-сиріт, окреме бронювання робочих місць, залучення до оплачуваних громадських робіт. У сфері правового забезпечення – розробка Закону України «Про охорону дитинства», нових Правил опіки та піклування (на сьогоднішній день - не виконано), Положення про прийомні сім’ї (виконано в квітні 2002).
Закон України «Про охорону дитинства» (2001р.) визначає необхідність створення системи державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав; визначаються форми улаштування дітей. «Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, повинні бути передані під опіку чи піклування, на усиновлення або влаштовані на виховання в сім'ї громадян (прийомні сім'ї), в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання.»7
В Законі визначаються умови соціального захисту дітей-сиріт. Гарантується право на житло, якщо дитину передано до навчально-виховного закладу. Житло, з якого вибули діти, позбавлені піклування може передаватися в оренду на час їх перебування у навчально-виховних закладах. В разі відсутності житла, вони мають право на першочергове його отримання. Держава гарантує надання матеріальної допомоги дітям-сиротам, які перебувають під опікою, в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях. Держава гарантує працевлаштування дітей-сиріт після закінчення навчання.
Постанова КМУ від 26.04.2002 № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» визначає порядок влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування у дитячі будинки сімейного типу. В Постанові визачаються права та обов‘язки батьків-вихователів, питання, пов‘язані з функціонуванням будинку. Контроль за дотриманням прав дітей у дитячих будинках сімейного типу покладається на районні управління у справах сім’ї та молоді.
Фінансування дитячих будинків сімейного типу здійснюється із районних бюджетів та бюджетів міст обласного та республіканського значення. Відповідно до норм, встановлених Міносвіти, виділяються кошти на харчування, одяг, предмети гігієни, іграшки, книжки тощо. Відшкодовується вартість житлово-комунальних послуг. За згодою сторін може надаватися земельна ділянка та транспортний засіб.
Сімейним кодексом визначено право та порядок усиновлення дітей, позбавлених піклування. Зокрема, передбачено облік дітей, які можуть бути усиновлені та усиновителів. Облік здійснюється за вертикаллю районних, обласних та центральних органів виконавчої влади. На центральному рівні діє Центр усиновлення дітей при Міністерстві освіти та науки. Передбачено нагляд органів опіки за дотриманням прав дитини після усиновлення до досягнення нею повноліття.8
Крім того, Кодексом передбачено такі форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, як опіка (для дітей до 14 років), піклування (від 14 до 18 років) та патронат. Функції опікуна можуть здійснювати дієздатні повнолітні особи та адміністрації дитячих та лікувальних закладів. Дитина під опікою має право на проживання в сім’ї опікуна, на всебічний розвиток, на користування житлом, яке належало їй до встановлення опіки, на отримання житла. При цьому дитина не позбавляється прав на пенсії та інші соціальні виплати, пов’язані із втратою годувальника. Функції опіки опікун здійснює на безоплатній основі. Для дітей, які перебувають в дитячих закладах опіки, передбачається додаткове право на пільги при працевлаштуванні, встановлені спеціальним законом. Патронат здійснюється за плату на основі договору між органом опіки і патронажним вихователем. Розмір плати встановлюється за домовленістю сторін.
Сімейним кодексом (глава 20 – 2 ) визначаються питання про створення дитячих будинків сімейного типу (детальніше про це - нижче ).
Цивільний кодекс, а саме книга шоста «Сімейне право» поряд із значними позитивними зрушеннями має недоліки, зокрема, в частині законодавчого закріплення дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей у вигляді пріоритетних правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, навіть не згадуються.
Крім того, через невизначеність правової природи дитячого будинку сімейного типу виникають численні непорозуміння в застосуванні чинного законодавства до тих відносин, що виникають у процесі їх діяльності.
22 грудня 2003 року Міносвіти був розроблений проект Державної Програми розвитку національного усиновлення дітей на 2004 – 2014 роки. Програма спрямована на реалізацію основних положень Сімейного кодексу щодо усиновлення дітей та визначення засад державної політики підтримки усиновлення до 2014 року. Головним завданням програми є зменшення кількості дітей, які влаштовуються до інтернатів.
Закон України «Про забезпечення організаційно – правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» № 2342-ІV від 13.01.2005 року визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки даної категорії дітей. Закон називає форми влаштування дітей – усиновлення, встановлення опіки, піклування, передача до прийомної сім‘ї, дитячих будинків сімейного типу, до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. В Законі вказуються основні засади державної політики щодо даної категорії дітей, функції органів опіки і піклування та служб в справах неповнолітніх, встановлюються державні соціальні стандарти і нормативи. Стаття 31 Закону визначає права та обов‘яки батьків вихователів дитячих будинків сімейного типу.
З останніх правових актів слід відмітити Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях за принципом "гроші ходять за дитиною" у 2006 році» № 106 від 6 лютого 2006 р.
На сьогоднішній день діє близько 50 правових актів, які регулюють питання, що стосуються дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. (Додаток 1 Перелік законодавчих актів в галузі забезпечення прав дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування) Одним з найголовніших завдань на сучасному етапі є напрацювання і прийняття нормативно-правової бази здатної всебічно, повно та детально регулювати питання існування різних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавленох батьківського піклування.
Багато суперечностей виникає при застосуванні правових норм щодо зазначених дітей внаслідок не досить чіткого формулювання як в Конституції України, так й у інших нормативно-правових актах поняття «діти, позбавлені батьківського піклування», оскільки останнє немає однозначного тлумачення. Так, для позбавлення батьківських прав законодавством передбачено судовий порядок та постанова відповідного судового рішення, згідно з яким дитина вважається позбавленою батьківського піклування. Тоді логічним є питання: чи підпадають під цей статус діти, які фактично позбавлені батьківського піклування, але рішення суду про позбавлення батьківських прав їх батьків (або одного з них) немає. Доцільно розширити зміст цього поняття, можливо за допомогою формулювання «діти, які залишилися без батьківського піклування».
Однак поки що державна система опіки та піклування в Україні не відповідає реаліям сьогодення та не забезпечує в повному обсязі гарантій прав дитини відповідно до Конвенції ООН про права дитини. Тому чинне законодавство України потребує удосконалення в частині забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, сімейним утриманням та вихованням.

Розділ 2. Форми влаштування дітей-сиріт  та дітей, позбавлених батьківського піклування

Існуюча в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які залишились без батьківського піклування, функціонує понад 80 років. Створювалась вона за часів комуністичної ідеології і, звичайно, була зорієнтована на колективні форми виховання дітей. Головний принцип такої виховної концепції полягав у наявності розгалуженої структури інтернатних закладів, що фінансувалися державою. Кількість дітей в одному такому інтернаті налічувалася від 100 до 400 осіб, колективи в таких закладах формувалися за віковим принципом. Поряд із загальноосвітньою програмою навчання вихованцям шкіл-інтернатів надавалися професійні навички, це дозволяло їм після завершення навчання у професійно-технічному училищі отримати професію робітника і влаштуватися на підприємстві. Діти ж, які вступали до вузів, зараховувалися поза конкурсом у вищі навчальні заклади. Після отримання вищої освіти мали гарантоване робоче місце, заробітну плату, і за подвійно пільговою чергою (як молодий спеціаліст та дитина-сирота) отримували державне житло.
З початком в Україні процесу трансформації політичної, соціальної та економічної систем суспільства, становище дітей в інтернатних закладах принципово змінилося. Перш за все значно погіршились матеріальні умови утримання дітей.9 До того ж морально-психологічний клімат у таких закладах не сприяє повноцінній соціалізації дитини та підготовці її до самостійного життя у суспільстві. Психологічними дослідженнями (І. Дубровіна, Т. Землянухіна,
М. Лисіна, А. Прихожан, В. Толстих) підтверджено, що вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються у сім'ях, за станом здоров'я, розвитком інтелекту та особистості.10
На сучасному етапі змінилися підходи до вирішення питання про влаштування дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Діяльність усіх відповідних соціальних інститутів, у тому числі і держави, спрямована на створення таких форм виховання і утримання дитини – сироти, які б могли до певної міри замінити сім’ю. До певної міри тому, що всі ці форми можуть лише пом’якшити негативний вплив на дитину становища, у якому вона опинилася, а не компенсувати повністю відсутність її власної сім’ї. Зазначимо, що в українському суспільстві традиційно переважало в усі часи усиновлення дітей.
Поширення виховання дітей у сімейних формах виховання є більш доцільним з точки зору ефективності виховання дитини і більш вигідним економічно. Утримання дитини в сім'ях громадян України, навіть при обсягах фінансування два прожиткових мінімуми, є більш економним для витрат з державного бюджету, і становить близько 13 тис. грн. на рік. В той же час утримання дитини в інтернатному закладі становить 15-16 тис. Отже , перебування 1302 дітей у сімейних формах виховання заощадило 2, 5 млн. державних коштів.11
Не заперечуючи досвіду, досягнутого у справі удосконалення утримання та виховання дітей в інтернатних закладах, необхідно, зважаючи при цьому на особливості нашого суспільства, держави, надати перевагу сімейним формам утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
На сьогоднішній день в Україні діють такі форми влаштування дитини, яка втратила сім’ю, як:
- виховання в інтернатному закладі (будинку дитини, інтернатному закладі для дітей дошкільного віку, інтернатному закладі для дітей шкільного віку, інтернатному закладі змішаного типу, спецшколі-інтернаті для дітей з вадами розвитку, будинку інваліда);
- усиновлення (удочеріння);
- влаштування під опіку (піклування);
- виховання в дитячому будинку сімейного типу;
- влаштування в прийомну сім’ю;
- патронат. (Додаток 2. Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування).
Чинним законодавством не визначена пріорітетність форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, але можна було б їх визначити наступним чином:
1. усиновлення;
2. опіка ( піклування) в сім‘ях родичів;
3. інші сімейні форми утримання та виховання (прийомні сім‘ї, дитячі будинки сімейного типу, патронат);
4. інтернатні заклади для дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Що стосується класифікації форм влаштування дітей та визначення їх правової природи, то немає єдиної думки серед науковців з даного питання. О.М.Нечаєва12 виділяє дві форми виховання дітей: 1) виховання в сім‘ї; та 2) виховання в державних дитячих установах. Інші автори (Р.О.Халфіна,
Карпенко О.І.13) відстоюють думку, що будь - яке правовідношення набуває певної форми, яка сприймається реально. Тому, правовідношення по вихованню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування існує в наступних правових формах: 1) усиновлення (удочеріння); 2)опіка та піклування; 3) прийомна сім‘я; 4) дитячий будинок сімейного типу; 5)інтернатний навчально-виховний заклад. Остання точка зору, на нашу думку, є більш правильною.
Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім‘ю дитини на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення – це юридичний акт, внаслідок якого відносини між дитиною і усиновлювачем та його родичами встановлюються назавжди і можуть бути скасовані лише за рішенням суду.
Правовий інститут усиновлення (удочеріння) був суттєво удосконалений прийняттям Сімейного кодексу та рядом нормативно-правових актів, що стосуються як внутрішньодержавного, так і міжнародного усиновлення. Усиновлення, безперечно, є найкращою правовою формою влаштування дітей, в результаті якої дитина вибуває з системи державної опіки та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземними громадянами провадиться, якщо були вичерпні всі можливості щодо передачі дитини на усиновлення, під опіку, піклування чи виховання в сім'ї громадян України (ст. 24 Закону України „Про охорону дитинства").
Встановлення опіки та піклування - це влаштування дітей у сім‘ї громадян України, які перебувають, переважно, у сімейних, родинних відносинах з цими дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту прав та інтересів. Ця процедура передбачає виховання неповнолітніх дітей, а також захист їхніх особистих і майнових прав та інтересів (глава 19 Сімейного кодексу України,
глава 6 Цивільного кодексу України ). На сьогодні це єдина можливість для дитини перейти з однієї сім"ї в іншу без проміжного перебування в державній установі. У 2007 році вперше проаналізовано стан опіки і піклування. Із 103 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, понад 66 тисяч дітей знаходяться під опікою (піклуванням)14.
Опіка встановлюється над малолітньою дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування – над неповнолітньою дитиною у віці від 14 до 18 років. Різниця між опікою та піклування визначена тим, що малолітня особа має часткову дієздатність, і опікун здійснює захист прав та інтересів такої дитини від її імені. У віці від 14 до 18 років дитина набуває неповної цивільної дієздатності, що передбачає розширення її прав – можливість самостійно розпоряджатися особистими доходами тощо.
Інститут опіки та піклування має комплексний характер. Його норми регулюють не лише відносини, пов‘язані з вихованням і захистом знедолених дітей, а й відносини цивільно-правового характеру. Тому норми Сімейного кодексу про опіку та піклування треба розглядати разом із нормами Цивільного кодексу України, які передбачають існування цього інституту.
Життєвий досвід вказує, що є проблеми функціонування зазначеного правового інституту, про що свідчать непоодинокі випадки незаконного відчуження житла та майна дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. До того ж, як не прикро, близькі дитині люди змушені віддавати її до державного інтернатного закладу, за браком коштів, оскільки опіка грунтується на добровільних засадах, і опікунські обов'язки виконуються безоплатно.
Прийомна сім‘я – сім‘я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей для виховання і спільного проживання. Функціонування прийомних сімей регулюється Положенням про прийомну сім‘ю, затвердженим постановою КМУ № 565 від 26.04.2002р. та Сімейним кодексом України (глава 20-1 ).Загальна кількість дітей у такій сім'ї, враховуючи рідних і прийомних, як правило, не повинна перевищувати п'яти осіб. Дана сім'я бере прийомних дітей на власну житлову площу за наявності відповідних житлово-побутових умов. Очевидно, останнє не є стримуючим фактором поширення даного інституту, оскільки в Україні ще не вирішена житлова проблема для переважної більшості громадян та їх сімей. Діти в прийомних сім’ях перебувають на повному державному утриманні і необхідні кошти перераховуються в межах встановлених соціальних стандартів на особистий рахунок одного з батьків. Власне ж сама праця прийомних батьків не оплачується.
Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (глава 20-2 Сімейного Кодексу України; Постанова Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 № 564 „Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу"). Визначальною умовою створення ДБСТ є надання родині житла, що відрізняє дану правову форму від прийомної сім‘ї, а також те, що праця батьків-вихователів у ДБСТ оплачується.
В останні роки продовжувалась робота над розширенням мережі дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей. На 2007р. в Україні діє 285 дитячих будинків сімейного типу, де виховуються 1853 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та 1408 прийомних сімей, де виховується 2213 дітей.15
Сімейний кодекс України поряд з такими правовими формами влаштування дітей як усиновлення, опіка та піклування, прийомна сім‘я, дитячий будинок сімейного типу називає патронат (глава 20).
За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату(Ст.252). Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акту - рішення органу опіки чи піклування.
Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем). Патронатний вихователь зобов'язаний: забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо; створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку; захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень. За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. Але цей договір не є цивільно-правовим тому що: предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права; за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків; патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.
Як бачимо, в державі розвиваються різні форми улаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Пріорітет в державній політиці віддано сімейним формам влаштування дітей як найбільш сприятливих для дітей.

Розділ 3. Дитячий будинок сімейного типу в системі форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

Однією з форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яка набула розвитку в останнє десятиріччя, є дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). У світі подібні форми виховання почали запроваджуватися після Другої світової війни. У 1946 році в швейцарському місті Троген збудували опікунське дитяче селище імені Песталоцці, яке складалося з 18-20 сімей. Кожне подружжя жило в окремому будинку зі своїми дітьми та дітьми, взятими на виховання. За своєю внутрішньою структурою такий будинок був першим прототипом дитячого будинку сімейного типу. У 1949 році в Імсті (Австрія) лікар Г.Хмайнер організував "дитяче селище". У кожному "сімейному будинку" жили по 9-10 дітей різного віку та статі. Про них піклувалася вихователька, часто - мати-одиначка, самотня жінка, вдова, бездітна сім'я або сім'я, що мала дорослих самостійних дітей. У Бельгії та Люксембурзі були створені дитячі будинки сімейного типу також. Кожна сім'я жила в окремому будинку. Вихователі -подружня виховували 8-10 дітей. У Данії в дитячих будинках виховувалося також по 8 - 10 дітей. Будинком керувала завжди жінка, якій допомагала кухарка, а іноді ще одна вихователька16.
Практика організації будинків сімейного типу є також у Канаді. Там в будинках виховується 4-8 дітей під наглядом вихователів-опікунів. Слід зазначити, що в Канаді будинки розраховані на тимчасове перебування дітей, для яких важко підібрати прийомну сім'ю. Розміщення дітей у таких будинках - це проміжний етап влаштування дітей до біологічної чи прийомної сім'ї .
У 1973 році в Чехословаччині почало діяти перше спеціально збудоване дитяче містечко у Тренчині-Златовіцах. У житлових будинках розміщувалися по 8-10 дітей разом з постійними вихователями.
Запровадження такої форми виховання як дитячий будинок сімейного типу в колишньому Радянському Союзі розпочалося наприкінці 80-х років з ініціативи відомого письменника та вченого А.Ліханова - керівника Дитячого фонду СРСР. В Україні перший дитячий будинок сімейного типу створено у 1988 році. Найбільш активно цей процес відбувався у 1989 році як результат реалізації постанови Ради Міністрів УРСР "Про створення в республіці дитячих будинків сімейного типу" від 5 жовтня 1988 року №318.
Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, яка
створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не
перебуває у шлюбі, які беруть на виховання та спільне проживання
не менш як 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування.17 Загальна кількість дітей у такому будинку, враховуючи рідних та прийомних, не повинна перевищувати 10 осіб. В окремих випадках за наявності сприятливих житлово-побутових умов та за бажанням батьків-вихователів у дитячому будинку сімейного типу може виховуватись понад 10 дітей. Створити дитячий будинок сімейного типу і взяти дітей на виховання може кожен громадянин відповідно до вимог, що викладаються в Постанові Кабінету міністрів України від 26 квітня 2002 року № 564 Положення про дитячий будинок сімейного типу та в Сімейному кодексі України.
До дитячого будинку сімейного типу в першу чергу влаштовуються діти, які перебувають між собою у родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медичними показаннями або з інших причин вони не можуть виховуватися разом.
Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст.256-8).
Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення
про створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового
договору укладається договір (угода) про організацію діяльності дитячого
будинку сімейного типу.(Додаток 3. Угода про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу(зразок).
Орган, який прийняв рішення про створення дитячого будинку
сімейного типу, зобов'язаний контролювати виконання
батьками-вихователями своїх обов'язків щодо виховання та утримання
дітей.
На кожну дитину орган опіки та піклування зобов’язаний надати батькам-вихователям такі документи: рішення органу опіки і піклування про направлення дитини на виховання та спільне проживання у дитячому будинку сімейного типу; свідоцтво про народження дитини; медичну довідку про стан здоров'я або витяг з історії розвитку дитини; довідку (атестат) про освіту або висновок психолого-медико-педагогічної консультації про рівень розвитку дитини; документи про батьків або осіб, які їх замінюють (свідоцтво про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність батьків або неможливість виховання ними своїх дітей); довідку про наявність та місцезнаходження братів і сестер чи інших близьких родичів дитини; опис належного дитині майна, у тому числі житла, та відомості про осіб, які відповідають за його збереження; пенсійну книжку на дітей, які одержують пенсію, копію ухвали суду про стягнення аліментів.
За вихованцями зберігаються пільги та державні гарантії, встановлені законодавством для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Форму такого спілкування визначають органи опіки та піклування за погодженням з батьками-вихователями та за участю соціального працівника, який здійснює соціальне супроводження.
Батьки-вихователі несуть відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток вихованців. Вони є законними представниками вихованців і захисниками їх прав та інтересів у всіх органах, установах та організаціях без спеціальних на те повноважень. Батьки-вихователі в дитячих будинках сімейного типу і прийомні батьки мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Збереження майна, у тому числі житла, вихованців за місцем його знаходження і здійснюють контроль за його використанням забезпечують органи опіки та піклування – державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконкоми міських чи сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування до 2006 року здійснювалося відділами освіти. У 2006 році ці повноваження перекладено на служби у справах неповнолітніх.
Орган, що ухвалив рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, позачергово надає батькам-вихователям індивідуальний житловий будинок або багатокімнатну квартиру за нормами, встановленими законодавством. Надане в користування житлове приміщення повинне бути обладнане необхідними меблями, побутовою технікою та іншими предметами тривалого вжитку, перелік яких визначається органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Користування наданим житловим приміщенням здійснюється в порядку, встановленому законодавством для користування службовими приміщеннями.
За згодою сторін угоди дитячому будинку сімейного типу може надаватися у користування земельна ділянка для ведення садівництва та городництва поблизу, де розташований будинок, а також транспортний засіб.
Різні питання матеріального та фінансового забезпечення дитячого будинку сімейного типу (проведення у разі потреби поточного або капітального ремонту житла тощо) вирішуються органом, який прийняв рішення про його створення.
Державою прийнято єдиний механізм фінансування дитячого будинку сімейного типу з державного бюджету за принципом "гроші ходять за дитиною". Розмір державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. (Станом на 1 жовтня 2007р. прожитковий мінімум для сиріт віком до 6 років становив 470 гривень, для сиріт віком від 6 до 18 років –604 гривні). Розмір допомоги по досягненню дитиною трирічного віку визначається як різниця між 50 відсотками прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 90 гривень для незастрахованих осіб та не менше 23 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, для застрахованих осіб (не менше 120,75 грн).
За вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців.
На час навчання вихованців у професійно-технічних навчальних закладах, вищих навчальних закладах I-IV рівня акредитації після досягнення ними 18-річного віку кошти на їх утримання виділяються дитячому будинку сімейного типу з державного бюджету, якщо вихованці на час навчання проживають у цьому будинку, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на користь батьків-вихователів, сплата внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та збору на обов'язкове державне пенсійне страхування із сум їх грошового забезпечення здійснюється органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, в порядку та розмірах, встановлених законодавством для найманих працівників.
Період, протягом якого особи вважалися батьками-вихователями у дитячому будинку сімейного типу, зараховується до їх загального трудового стажу.
З 1 січня 2006 року одному з батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу виплачується грошове забезпечення, яке визначено у розмірі 35% від соціальної допомоги на кожну дитину-вихованця та на кожну прийомну дитину, але не більше п’яти прожиткових мінімумів для працездатної особи. У разі затвердження нового рівня прожиткового мінімуму розмір соціальної допомоги та грошового забезпечення перераховується без додаткового звернення батьків-вихователів і прийомних батьків. Батькам-вихователям щороку надається матеріальна допомога на оздоровлення в розмірі їхнього місячного грошового утримання.
Дитячому будинку сімейного типу може надаватися юридичними та фізичними особами благодійна допомога. Місцеві відділи у справах сім'ї та молоді за участю об'єднань громадян, професійних спілок щороку забезпечують безкоштовне оздоровлення вихованців. Вихованці, які за медичними показаннями потребують санаторно-курортного лікування, забезпечуються путівками до санаторіїв.
Після закінчення строку перебування вихованців у дитячому будинку сімейного типу в разі відсутності у них права на житло органи опіки (піклування) забезпечують вихованців дитячого будинку сімейного типу протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом. Питання захисту житлових прав батьків-вихователів та осіб, які проживають з ними, регулюються угодою.
За кожним із будинків закріплюється соціальний працівник, котрий раз на місяць, а за потреби й частіше, навідує своїх підопічних. Він стежить за раціональним використанням бюджетних коштів, що виділяються на утримання дітей, здіснює конторль за дотриманням прав дітей в будинку. До речі, соцпрацівник залежно від ситуації у родині може на свій розсуд застосовувати різні методи роботи: проводити бесіди з неповнолітніми у присутності батьків чи окремо, допомагати вирішувати конфлікти між старшим і молодшим поколінням та між самими вихованцями. Особливо потрібна підтримка, коли діти знаходяться у кризовому підлітковому віці.
Раз на рік місцева служба у справах неповнолітніх готує звіт про стан виховання, утримання і розвитку дітей в дитячому будинку сімейного типу на основі інформації, що надається соціальним працівником, який здійснює соціальне супроводження родини, вихователем дошкільного навчального закладу або класним керівником загальноосвітнього навчального закладу, де навчається дитина, дільничним лікарем-педіатром і дільничним інспектором місцевого відділку міліції. Батьки-вихователі обов’язково ознайомлюються зі складеним звітом, який затверджується начальником служби у справах неповнолітніх.
Ліквідація дитячого будинку сімейного типу здійснюється за рішенням органу, який створив його, або за рішенням суду.
Посадові особи, винні у порушенні законодавства щодо дитячих будинків сімейного типу, несуть відповідальність згідно із законом.
Дана форма влаштування та виховання названих дітей є договірною. Правові відносини виникають в рельтаті укладення угоди між батьками-вихователями та органом, що прийняв рішення про створення ДБСТ. Проте вона не є цивільно-правовою угодою.
Результатом даної угоди є виникнення нових правових відносин між батьками-вихователями та їх рідними дітьми і дітьми, які влаштовані в сім‘ю, батьками-вихователями та органом, що створив будинок, органами опіки, соціального захисту, освіти тощо. Угода породжує нові відносини в сім‘ї, які визначаються нормами Сімейного кодексу, Цивільного кодексу, Житлового кодексу. Тому, дану угоду можна розглядати, напевне, як комплексну. Слід зазначити, що з виникненням ДБСТ перебудовуються сімейні стосунки в сім‘ї, оскільки ці стосунки підпорядковуються вимогам виховання дітей як першочергової функції родини ( що не відбувається ні вприйомній сім‘ї, ні в ході встановлення опіки чи піклування, чи патронату) . Тому до певної міри – за першістю цієї функції ДБСТ схожий з інтернатними формами влаштування дітей, в яких на перший план виступає функція виховання дітей.
Тобто, з одного боку ДБСТ має певні ознаки сім’ї, а з іншого – закладу, що приводить до численних суперечностей і порушень прав батьків-вихователів і дітей. І, хоча на державному рівні спостерігається тенденція до впровадження концепції ДБСТ як сім’ї, на думку ряду науковців суперечності щодо закладу усунути простіше: дитячий будинок сімейного типу слід вважати формою державної сімейної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківської опіки, яка є сімейним закладом опіки, створеним за бажанням подружжя або окремої особи (вихователя). Таку концепцію можна закріпити юридично через вилучення поняття ДБСТ з документів і відповідних розділів, в яких йдеться про сім’ю і при необхідності внести його до документів і розділів, які регламентують діяльність державних закладів опіки і піклування. У відповідних документах можна вилучити з визначення ДБСТ слова «окрема сім’я», а термін «батьки-вихователі» замінити на «вихователі».
Як бачимо, правові норми в цій галузі не задовольняють в повному обсязі потреб, які виникають на практиці, та залишають неврегульованими окремі аспекти їх діяльності. Так, у п. 32 Положення зазначено, що у разі неналежного виконання батьками-вихователями своїх обов'язків вони відсторонюються органами опіки і піклування від виховання дітей. Повинні бути розроблені чіткі критерії, за якими може бути вжитий такий захід. Положення не містить норм, які регулювали б місце та правові відносини рідних дітей батьків-вихователів у вказаному будинку. Не розроблений механізм оформлення пенсійного стажу та виплати пенсії батькам-вихователям. Є ще багато питань, що потребують законодавчого вирішення. Ці обставини спричиняють порушення прав і законних інтересів вихованців дитячих будинків сімейного типу.
Безумовно, ДБСТ залишаються однією з найефективніших форм державної опіки над дітьми-сиротами. Але для сприяння їхньому подальшому розвитку необхідно не тільки реформувати законодавство і запропонувати ефективні механізми його реалізації. Важливо одночасно змінювати стереотипне ставлення суспільства до сиріт і сімейних форм опіки над ними.
Як бачимо, ДБСТ є самостійною формою виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Запровадження та розвиток дитячих будинків сімейного типу в Україні повністю відповідає вимогам Конвенції ООн про права дитини.




продовження далі

Категорія: Учнівські роботи, МАН | Додав: robik99 (08.02.2012)
Переглядів: 3623 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]