Вівторок, 06.12.2016, 01:47
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту
Пошук
Поминальна Тетяна
15 років
Ревнівська ЗОШ І-ІІІ ступенів
Вчитель
Коваль Надія Петрівна


На життєвих стежках


Жовтневий день зігрівав осіннім теплом місто, розкидаючи по деревах запізнілі павутинки бабиного літа. Галина Миколаївна поверталася з роботи додому. Біля під’їзду будинку, на лавочці , вона побачила сусідку, тітку Ніну. Старенька, зігнувшись та спершись на свою палицю, зажуреним поглядом дивилась вдалечінь.
- Тітко Ніно, чому ви такі сумні, щось трапилось ? – запитала Галина
Миколаївна і присіла поруч.
- Знаєш, Галю, так тяжко усвідомити, що життя твоє, як те сонце, повільно
котиться за обрій. І ось вже майже нічого не залишилось попереду, прожила ціле життя, а в пам’яті – як один день. Я все життя своє кудись поспішала, боялася чогось не встигнути зробити. А от зараз сиджу і розумію, що поспішати більше нікуди.
Усі сусіди знали Ніну Матвіївну як добру, співчутливу жінку, людину, яка нікому і ні в чому не могла відмовити. Її добре серце горіло завжди любов’ю і милосердям.
Та в житті, як правило, доля рідко посміхається хорошим людям. Ще зовсім молодою Ніна втратила чоловіка, залишившись з маленьким сином Андрійком, якому на той час виповнився один рік. Свою долю молода вдова більше ні з ким пов’язати не змогла, бо серце її належало чоловікові, то ж по життю йшла за руку із самотністю.
На заробіток вчителя ростити маленьку дитину і вчасно сплачувати комунальні послуги дуже тяжко. Тож доводилося підробляти : давати приватні уроки, залишаючи сина на сусідів.
Учні дуже любили свою вчительку. Часто допомагали їй по господарству. І в такі моменти Ніна Матвіївна розуміла, що їй не тільки вдалося посіяти в душі цих дітей зерна добра і любові, а була впевнена, що вони проросли.
- Знаєш, Галочко, а я оце вирішила смерті дожидати в Будинку для людей
похилого віку. – Кажуть, що там дуже затишно й спокійно.
- Ніно Матвіївно, ну що ви таке говорите ? А як же ми без вас, без ваших
розумних порад ?
- Я все життя своє присвятила Андрію, своїй єдиній дитині. Жила лише для
нього. Роки пробігли дуже швидко, не встигла й озирнутися. І ось уже маю не маленького Андрійка, а успішного бізнесмена Андрія Павловича. Він має дружину, досить розумну і красиву жінку. Постійно обоє перебувають у відрядженнях, а я – стара, за мною доглядати треба. Не хочу бути для дітей тягарем, а вони, при бажанні, будуть мені навідувати.
- І коли ж це ви надумалися переселятися ?
- Сьогодні, Галю. Андрій з Людою їдуть до Києва, от і мене підвезуть, їм
якраз по дорозі.
Розмову обірвав скрип дверей. З під’їзду вийшла красива жінка, вишукано одягнена, з дипломатом у руці. Кинула свій погляд на стареньку і холодно їй посміхнулась. Це була Люда, невістка Ніни Матвіївни. Одразу ж за нею вийшов і Андрій, тримаючи в одній руці дві невеликі сумки з речами матері. Чемно привітався до Галини Миколаївни та звернувся до її співрозмовниці :
- Ну, що, мамо, поїхали ? Прощайтесь швиденько, бо ми поспішаємо.
Андрій з Людою попрямували до дорогого автомобіля, який стояв у кількох метрах від будинку. Ніна Матвіївна, витерши сльози з обличчя, хотіла ще щось сказати своїй сусідці, та її намір обірвав голос Андрія :
- Мамо, ну що ви ніяк наговоритися не можете ? Вас що не хвилює те, що я
запізнююся на важливу для мене зустріч ?
- Прощай, Галю ! Бажаю тобі щастя ! – забринів якимось невимовним болем
голос тітки Ніни.
Старенька повільно підвелась і пошкандибала до машини сина.