Вівторок, 06.12.2016, 01:47
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
Категорії розділу
Учнівські роботи, МАН [11]
Сценарії [39]
Сценарії шкільних заходів
Накази [1]
Накази по школі по певній темі (атестація)
Методична скриня [21]
Методичні розробки для вчителів, плани уроків
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту
Пошук
Головна » Статті » Сценарії

До 145 дня народження Лесі Українки

  НІ! Я ЖИВА !Я ВІЧНО БУДУ ЖИТИ!
  Я В СЕРЦІ МАЮ ТЕ ,ЩО НЕ ВМИРАЄ…
  Літературно-музична композиція

Звучить пісня «Моя земля»
   Ведучий:
   Є люди,як свічки,-
   Згорають,відходять у небуття.
   Є люди, як зірки,-
   Горять, і світять все життя.
    Зіркою такої величини є геніальна українська поетеса Леся Українка. 25 лютого минає 145 років від дня її народження. Людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, чиє ім'я овіяне особливою всенародною любов'ю. 
   Ведуча:
   Великий поет України і жінка з трагічною долею, вона ввійшла в свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. Здійснений нею життєвий і творчий подвиг прилучив Лесю Українку до когорти сильних духом. Сьогодні ми запрошуємо вас у світ її мудрого, красивого і сильного поетичного слова.
   Інсценізація: "Зустріч Лесі Українки зі своїм героєм Лукашем". 
   Лукаш:Ти, дівчино, в які світи мандруєш?
    Леся Українка:   Я до людей. 
   Лукаш: А як твоє імення?. 
   Леся Українка:   Леся.
    Лукаш: А де зросла ти, дівчино вродлива?
    Починає звучати мелодія А.Вівальді  "Весна".
    Леся Українка:
   Мене весна при  лузі породила,
   Заквітчана у проліски...
   Водила вона мене за руку на лани,
   На луки дальні, до верби старої,
   Розщепленої громом весняним.
   Водицею з криниці степової
   Щоранку напувала.
   Там вперше я відчула муку пісні,
   Яка співцеві сну не принесе,
   І сіятиме слово молоде. 
   І я тепер на шлях ступаю,
   До вас я поспішаю.
    Ведучий:
   Ти себе Українкою звала.
   І чи краще знайти ім'я
   Тій, що радістю в муках сіяла,
   Вітчизна велика твоя.
    Ведуча подає  хліб, калину і колосся пшениці на рушнику Лесі Українці
             


            Тобі сьогодні хліб, калину й колос
   Рідня вкраїнська принесла.   ,
   Ти все життя з недугою боролась
   Та творчістю ти смерть перемогла. 
   Леся Українка:
   До тебе, Україно,наша бездольная мати,
   Струна моя перша озветься.
   І буде струна урочисто і тихо лунати,
   І пісня від серця поллється.
   Горить моє серце! Чуєте, люди. Його
   запалила іскра палкої до вас любові. Ви дали
   мені сили, терпіння. Я ними живу, я маю в
   серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!
   Ведуча: Поезія Лесі Українки - це вогонь,
   схожий на полум'я свічки. Тож запалимо
   цей вогник.
   
   2 дітей запалюють свічку
   
   Дівчина:
          Хай палає свічка, хай палає!  
          Слово Лесі зігріває нас,
          Бо безсмертна Леся Українка
          Житиме із нами повсякчас.
    Ведуча: За вікном - зима. Ось у таку пору 25 лютого народилася маленька дівчинка Леся (Відеофільм) (починає грати сопілка). На Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук.  
   Петро Гоць «Лесина хата»   Мила, свята біла хата!
   Вікна, як очі в світи…
   Як ти дала нам багато!
    В душі – довіку світи!..
   
    Тут, на горбі коло Случі,
    Лесю ти вивела в світ
    Тут вона в дні кругойдучі
    Вперше побачила світ.
   
     Вперше промовила слово
     В мамині очі ясні,
     Тут заспівала наново
      Рідні, ласкаві пісні.
   
   Тут вона букви в рядочку
       Склала у перші склади,
        Тут напилася в садочку
        Кращої в світі води.
   
                Звідси до отчого краю
                Світлу любов понесла,
                Рідного, милого раю
                Образ на вік запасла…
   
                Біла хатина на кручі!
                Вічно нам в душі білій!
                Як джерело біля   Случі          
           На всі часи не мілій!
   .
    Ведуча: ЇЇ ім'я сонячне і ласкаве - Леся. Жодного дня не сиділа вона за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, письменниця Олена Пчілка, батько, юрист Петро Антонович Косач, а також книги і життя. 
   Ведучий: У 4 роки навчилася читати. її улюбленою книгою був "Кобзар" Тараса Шевченка. Одягалася Леся в народне вбрання, товаришувала з ровесниками  із-під сільських стріх, була вразливою і милосердною, чужий біль сприймала, як власний.
   Звучить пісня «Зоре моя вечірняя»
   Сценка Леся і Михайлик
   - Лесю, що це ти вишиваєш?
   - Вишиваю, Михайлику, рушничок на Великдень.
   - Який гарний буде!
   - Так, я хочу, щоб він був ще кращий, ніж та сорочка, що я татові вишила.
   - Лесю, матуся кажуть, що ти дуже схожа на тата: і зовні і вдачею.
   - Мені б хотілося бути схожою на тата, бо він сильний, справедливий і лагідний.
- Ходімо,сестрице, трішки погуляємо з дітьми.
   - Ходімо.
   Діти йдуть. На сцені дівчатка, присівши, плетуть віночки. Побачили Лесю і Михайлика. Зраділи.
   - Ой, Леся йде!
   - Лесю, йди до нас віночки плести. В тебе такі гарні віночки виходять.
   - Мене моя улюблена тітонька навчила вінки плести. А тепер вона далеко!
   - Лесю, а чому твою тітоньку до Сибіру заслали?
   - Бо вона понад усе на світі любила нашу прекрасну мову, нашу рідку Україну. Я для неї написала вірш. Ось послухайте.
   Звучить вірш «Надія»
   Ведуча1. Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись з дочкою, добирає їй псевдонім Леся Українка і публікує у журналі вірш «Конвалія».
   Звучить вірш «Конвалія».
   Ведуча 2.  Відтоді пішли по всьому світу прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім'ям – Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що в сім'ї панували українські звичаї. І не в одній своїй поезії Леся Українка створює образ України.
   Пісня « Українка»
   Ведуча: Леся швидко запам'ятовувала народні пісні, гарно співала, із задоволенням брала участь в дитячих хороводах, особливо любила веснянки 
   Звучить«Весняка»
   Ведучий: Вона  народжена у співучому поліському краї, виростала серед казок, легенд, народних звичаїв і обрядів.
   Сценка «Мамо, іде вже зима.»
   Сценка
   Леся маленька.        
   Мамо, іде вже зима,
   Снігом травицю вкриває,
   Мамо, чи кожна пташина
   В вирій на зиму літає?
   Мати.        
   Ні, не кожна…
   Онде, бачиш, пташина сивенька
   Скаче швидко отам, біля хати, - 
   Леся.                
   Чому ж вона не втіка?
   Нащо морозу чека?
   Мати.        
   Не боїться морозу вона.
   Жде, що знову прийде весна.
   Леся.                
   Нащо ж співає? Чудна!
   Краще б шукала зерна!
   Мати.         
   Спів пташині – потіха одна, - 
   Хоч голодна, співа веселенько,
   Жде, що знову прилине весна.
   Тішся, дитино, поки ще маленька.
   Ти ж бо живеш навесні.
   Ще твоя душа літає легенько,
   Ще твої мрії ясні.
   Ведуча. Виростала Леся гордою, волелюбною, була терплячою, стійко переносила біль, який безжалісно ламав її хворе тіло.
   Леся.                
   Як дитиною, бувало,
   Упаду собі на лихо, то хоч в серце біль доходив,
   Я собі вставала тихо.
   «Що болить»? – мене питали,
   Але я не признавалась.
   Я була малою горда,
   Щоб не плакать, я сміялась.
   Ведучий. А ще вона була милосердною до всього і до всіх. Їй хотілося захистити зайченя від вовка, билинку від негоди, подружку від хвороби, людину від зла. А зло зустрічалось не тільки в казках і книжках. Вона бачила його в житті. Чужий біль сприймала дівчинка, як власний. Несправедливість, неправда її гнітили, обурювали.
   
    Ведуча: Любила Леся дивитись святкування Івана Купала, Різдва. Ще зовсім малою пішла вона з братом Михайлом на річку Стир дивитись на Йорданське освячення води. Із захопленням спостерігала, не відчуваючи тріскучого морозу. 
   Петро Гоць «Водохреща»   Слайд  23   (Замок Люберта)
   Під замком Люберта на площі 
   Знов люду, люду – не злічить! 
   Спішить до  Стиру  не для       прощі, 
   А на Водохреща спішить…
    
   На річці – проруб, хрест із льоду,
   Кропило бризкає довкіл…
   Такого скупчення народу
   Іще не бачив тут окіл!
   
   Вже вгнувся лід, вода хлюпоче,
   Посудин брязкіт - передзвін…
   Народ розходиться не хоче
   Прийшов на Водосвяття він!
   
   Вже багатьом промокли ноги…
   Та що там сніг, та що мороз!
   Нема для Лесі остороги,
   Нема осудливих погроз!
   
   Бо як же все довкола гарно:
   І лід, і іній, і юрба!
   Таки з Михайликом не марно 
   Прийшла з-під замку пагорба!
   
   Ой, доле, доле! Хто ж остуду 
   До того дійства принесе?
   Оту водохрещну простуду
   Вона, як хрест свій, понесе.
Ведуча :
Леся застудила ноги і тяжко захворіла. Місяць вона не підводилася, а тяжке захворювання мучило її все життя. Спочатку боліла ліва нога, потім рука. Мала три туберкульози кісток, легенів і нирок. Важко лежати хворій. Що ж воно буде? Ні вишивати, ні писати, ні грати.
    Ведучий: У кімнаті було тихо. Леся насилу дісталася до фортепіано. Легенько торкнула декілька клавіш, і нестерпний біль пронизав ліву долоню, а за нею все тіло.
    Леся Українка: Вірш "До мого фортепіано"
    Ведуча: Так, з гірким болем прощалася Леся з інструментом, якому виливала свої родощі і жалі. Проте музика зовсім не полишила глибоке її розуміння, відчуття гармонії відлунюється в багатьох її творах: "Сім струн", "Мелодія", "Пісні про волю", "Лісова пісня". Сильна дівчина не думала про хворобу, відганяла сумні думки і писала:
   Вірш «Без надії сподіваюсь»
   Ведучий:Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалась  , заглянуло в очі, посміхнулось щирою посмішкою і навіки поселилося в серці.
   Танець «Негодонька»
   Ведуча: Сергій Мержинський нестямно був закоханий в Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахідного сонця.
   Спокійна музика. Читання прози «Твої листи завжди пахнуть 
   зів ялими трояндами»
    Ведуча: Це кохання принесло багато страждань Лесі. Сергій , її товариш, найближчий друг був смертельно хворий. Мержинський їй писав, що помирати йому було б легше при ній.
   Леся
    Все, все покинуть, до тебе полинуть, 
    Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
    Все, все покинуть, з тобою загинуть,
    То було б щастя, мій згублений світе! –
   Ведуча : Писала Леся і їхала в Мінськ рятувати хворого. Ще недовго так було багато планів, багато мрій і надій!
   Романс « Хочеш знати»
    Ведучий: У третій день березня 1901 року у Лесі на руках помирає Сергій.
    Вірш "Уста говорять "Він навіки згинув!".
    Інсценізація "Олена Пчілка з дочкою Лесею"
    Леся: - Як гарно, як багато дерев! Жаль, що нема нікого живого. 
   Мати: - Що ти, донечко, всі дерева живі, і кущі, і квіти. Та й у лісі не самі дерева. Тут можна зустріти і лісовика, і мавку.
    Леся: - А хто така мавка?
    Мати: - Мавка - дівчина - лісовичка надзвичайної краси. Очі зелені, волосся чорне. Любить гойдатися на вітах беріз. 
   Ведучий: У місячні ночі, коли ліс, що підходив  до  саду  в   Колодяжному, сповнювався солов'їними співами, Леся не могла заснути. Тихо викрадалася з дому і йшла шукати мавку. Дівчинці хотілося написати про неї казку.
    Ведуча: І написала. її дитячі мрії, спогади про мавок, лісовиків пізніше вилилися у прекрасну казку волинської землі "Лісову пісню".
   Учень:Я чую, ніби ліс Волині
                Шепоче Лесі Українці
                Свої казки, свої балади,
                  Пісні народні і коляди.
   
   До неї Мавка прибігала,         Їй Лісовик примружливо всміхався
   Віночком Лесю прикрашала.    І Водяний із дна ріки піднявся
   Русалка голосом – дзвіночком,     Лукаш для неї грає на Сопілці
   Кружляла з нею у таночку.        А потерчата дивляться з водиці
   
   Інсценізація уривка з "Лісової пісні" (знайомство Лукаша з Мавкою)
Виходить Лукаш і хоче зрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.)
Мавка. Не руш, не руш, не ріж, не убивай!
 Лукаш. Та, що ти дівчино? Чи ж я розбійник? Я тільки хтів
собі вточити соку з берези...
Мавка. Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш. Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка. Я — Мавка лісова.
Лукаш. (Не так здивовано, як уважно придивляється до неї.)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка. А бачити хотів?
Лукаш. Чому ж би ні?
Що ж — ти зовсім така,
як дівчина... Ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось убрана не по-наськи...
А чом же очі не зелені? (Придивляється.)
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо, сині. О, тепер вже сиві,
як тая хмара... Ні, здається, чорні,
чи може карі... Ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись). Чи ж гарна я тобі?
Лукаш (соромлячись). Хіба я знаю?
Мавка. А хто ж те знає?
Лукаш. Ет, таке питаєш!
Мавка (щиро дивуючись). Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?»,
а ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!».
Лукаш. А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе та й годі.
Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш. Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка. Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш. А ти давно живеш на світі?
Мавка. Справді,
ніколи я не думала про те... (Задумується.) Мені здається, що жила я завжди...
 Лукаш. І все була, як отепер?
 Мавка. Здається, все така...
Лукаш. А хто твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?
 Мавка. Маю. Є лісовик, я зву його: «Дідусю»,
  а він мене: «дитинко або доню».
  Лукаш. То хто ж він — дід чи батько?
  Мавка. Я не знаю. Хіба ж не все одно?
  Лукаш (сміється). Ну, та й чудні ви отут у лісі!
  Хто ж тобі тут мати,
  чи баба, чи вже як у вас зовуть?
  Мавка. Мені здається часом, що верба,
  ота стара, сухенька, то матуся.
  Вона мене на зиму прийняла
  і порохном м'якеньким устелила
  для мене ложе.
  Лукаш. Там ти й зимувала?
  А що ж ти там робила цілу зиму?
  Мавка. Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
  Спить озеро, спить ліс і очерет.
  Верба рипіла все: «Засни, засни...»
  і снилися мені все білі сни:
  на сріблі сяяли ясні самоцвіти,
  стелилися незнані трави, квіти,
  блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
  спадали з неба — білі, непрозорі —
  і клалися в намети... Біло, чисто
  попід наметами. Ясне намисто
  з кришталю грає і ряхтить усюди...
  Я спала. Дихали так вільно груди.
  По білих снах рожевії гадки
  легенькі гаптували мережки,
  і мрії ткались золото-блакитні,
  спокійні, тихі, не такі, як літні.
Лукаш (заслухавшись). Як ти говориш...
  Мавка. Чи тобі так добре?
(Лукаш потакує головою.)
  Твоя сопілка має кращу мову.
  Заграй мені, а я поколишуся.* (Лукаш грає.)
  Як солодко грає, як глибоко крає,
  Розтинає білі груди, серденько виймає!
(Мавка зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз. Лукаш перестає грати.) 
Лукаш. Ти плачеш, дівчино?
 Мавка. Хіба я плачу? (Проводить рукою по очах.) А справді... Ні бо! То роса вечірня. Заходить сонце. Бач, уже встає на озері туман...
 Лукаш. Та ні, ще рано.
Мавка. Ти б не хотів, щоб день уже скінчився? (Лукаш хитає головою, що не хотів би.) Чому?
Лукаш. Бо дядько до села покличуть.
Мавка. А ти зі мною хочеш бути?
(Лукаш киває, потакуючи.)
Бачиш, і ти немов той ясень, розмовляєш.
Лукаш. Та треба ж по-тутешньому навчитись,
бо маю тута літувати.
Мавка (радо). Справді?
Лукаш. Ми завтра будувати почнемо.
Мавка. Курінь поставите?
Лукаш. Ні, може, хижу,
а може, й цілу хату.
Мавка. Ви — як птахи,
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Лукаш. Ні, ми будуємо навіки.
Мавка. Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Лукаш. Та... я не знаю. Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть ґрунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...
Мавка (з тривогою). З ким?
Лукаш. Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка. Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш (поглядаючи на неї). Я, може б, і знайшов, та...
  Мавка. Що?
Лукаш. Нічого...
Мавка. Чи у людей паруються надовго?
Лукаш. Та вже ж навік!
Мавка. Се так, як голуби...
Я часом заздрила на них: так ніжно
вони кохаються... А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, —
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю — вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться — все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен,
А ясен, клен і явір — гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь се прикро...
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня...
Лукаш. А твоя верба?
Та ж ти її матусею назвала.
Мавка. Верба? Та що ж, в їй добре зимувати,
а літом, бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму.
Ні, я таки зовсім-зовсім самотня.
Лукаш. У лісі не самії ж дерева, —
та ж тут багато різної є сили.
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка. То все таке, як той раптовий вихор, —
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей: навіки...
Лукаш (приступаючи ближче). А ти б хотіла?
(Раптом чути голосне гукання дядька Лева.)
Лев. Гов, Лукашу, гов! А де ти?
Лукаш. Ось я йду!
Лев. А йди хутчіш!
Лукаш. Ото ще нетерплячка!
Та йду вже, йду!
Мавка. А вернешся?
Лукаш. Не знаю.
(Лукаш і Мавка виходять.)
Звучить пісня «Коли б ти, нічко…»
 Ведучий:    Подиву гідне багатство творчості Лесі Українки. Політична, пейзажна, психологічно-інтимна лірика, поезії, казки, легенди, а ще оповідання, новели, нариси, драматичні твори, а ще переклади з іншомовних літератур; росіської,  польської,   німецької, французької, англійської, з давньої єгипетської, індійської і старогрецької мов.
    Ведуча: Поет-лірик, драматург - новатор, прозаїк, публіцист, критик...
    Ведучий: Боротьба і праця. Таким був зміст усього життя безнадійно тяжкохворої Лесі Українки, життя, гідне подиву і захоплення.
    Леся Українка:
   Хто вам сказав, що я слабка,
   Що я корюся долі?
   Хіба тремтить моя рука
   Чи пісня й думка кволі?
    Ведуча: Відходила у вічність Леся Українка в місті Сурамі, на Кавказі, далеко від рідного краю. 1 серпня 1913 року її не стало. Поховали її на Байковому кладовищі в Києві між могилами батька і брата.
   Вірш "Світ опускався на коліна..." В. Коротича.
   Хлопець: Велика сім'я була у Косачів - 6 дітей. Але не довелось нікому з них дожити в Україні до глибокої старості.
    Дівчина: У1903 році несподівано смерть
   забрала брата Михайла. Письменник, фізик, він помер у м.Харкові.
    На 68-ому році життя упокоївся Петро Антонович Косач.
    Хлопець: У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності, бідності помер брат Микола.
   Дівчина: Оксана назавжди оселилася поза межами України. 
   У1975 році вона померла у Празі. А Ользі (найстаршій) та Ізидорі (найменшій) довелося зазнати тяжких випробувань у роки сталінських репресій, заслань гіркого емігрантського хліба і смерті на чужині.
   Хлопець: Ісидора поїхала з рідної землі і оселилася в США не багатство наживати, а вберегти життя собі й дітям, Померла вона у 1980 році, залишивши спогади про Лесю і свою родину.
   Дівчина: Важкі випробування випали і на долю матері - Олени Пчілки. У 70-літньому віці її заарештували, але змилостивились над віком, відпустили. Тяжко хвору, з паралізованими ногами, знову прийшли арештовувати. Хвора не ходила, її залишили помирати в рідних стінах. 
   Ведучий: Відходили з життя Лесині рідні. А з ними обривалися ті нитки, які зв'язували нас з цією родиною. Та залишилася пам'ять про талановиту поетесу, й чудові твори.
    Ведуча:
   Так, ти жива, ти будеш вічно жити,
    Бо в серці маєш те, що не вмирає. 
           Мавка бере свічку у руки: 
   Дивлюся на запалену свічку.
    Вогонь, що був, і є, і завжди буде...
    Твоє життя, поезію, пісні
    Довічно будуть пам'ятати люди. 
   
   Дай ніжності , Лесю ,бо дуже жорстоке життя
   Дай сили , бо важко ,ой важко буває боротись.
   Дай мужності ,впертості ,геть прожени забуття
   Дай втримати  віру , а душам не дай розколотись
   
   О! Дівчино горда, порадь ,як любов осягти
   І як нам усім так навчитися палко кохати,
   Щоб аж до останнього так ,як уміла це ти
   І , навіть , якщо за любов не діждемося  плати
   
   
   Навчи  нас  народ  свій  любити  і мову його.
   Навчи нас у кожній  людині щось гарне шукати.
   Ми станемо вищими , Лесю , від слова твого.
   Від пісні твоєї , яку нам судилось співати.
   (С.Бусел-Костюк «Розмова з Лесею»)
   Леся:
   Дописано останній вірш. Відпалала моя свічка (гасить свічку) та палає  іскра палкої  любові до вас. Не нарікаю я на долю. Я маю в серці те, що не вмирає. Тому я з вами нині. Я – дочка Прометея. 
   Хоч я слабка і хвора жінка, але я – Українка! Я називалась дочкою мого народу, і в цьому моя сила. Я йду до вас! Я йду до тебе, Україно!
   Моя Україно, козацькими кістьми всіяна, горем заволочена, скутана, обдурена, Чорнобилем мічена,потерпаюча  від ворожих зайд , які і сьогодні  розтерзують твою душу і тіло ,  встань з колін! Встаньте всі!
                      Звучить пісня «Молитва за Україну»
   
 

Категорія: Сценарії | Додав: robik99 (27.02.2016)
Переглядів: 164 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]