Міністерство освіти і науки України
Київське обласне територіальне відділення Малої академії наук України

Секція етнології

Народні традиції української національної кухні

Роботу виконала:
учениця 11 класу
Ревнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Коломієць Аліна Олександрівна.
Керівник роботи:
вчитель вищої категорії,
„Старший вчитель”
Ревнівської ЗОШ І –ІІІ ступенів
Бориспільського району
Київської області
Деренько Тамара Володимирівна

Рецензент:
Вчитель-методист
Ревнівської ЗОШ І – ІІІ ступенів
Білощицька Валентина Іванівна

с.Ревне 2007



Зміст

Вступ 3 – 5

Розділ І. Традиції виробництва продуктів харчування в Україні. 6 – 20
І.1. Виробництво та заготівля продуктів харчування в селянському
господарстві. 6 – 10
І.2. Найпоширеніші страви в Україні. 10 – 19

Розділ ІІ. Особливості харчування селянської родини. 20 – 29
ІІ.1. Режим харчування селянської сім’ї. 20 – 22
ІІ.2. Харчові заборони. 22 – 23
ІІ.3.Ритуальне та обрядове значення їжі. 23 – 28
ІІ.4. Харчування українського народу у воєнні часи та в часи голодомору. 28 – 29

Розділ ІІІ. Сучасна українська кухня як продовження традицій народної їжі. 30 – 37
ІІІ.1.Зв’язок сучасної української кухні з кулінарним мистецтвом світу. 30 – 31
ІІІ.2. Харчуємося по – українському. 31 – 37

Висновки 38 – 39

Література 40 – 41

Глосарій 42 – 44

Додатки 45 - 67

Вступ

Основні естетичні навантаження несуть стійкі елементи культури. Їжа є найбільш стійким, найбільш залежним від етнічних традицій компонентів культури. Серед факторів, що сприяють її стабільності, можна виділити направлення господарчої діяльності людей, пов’язане з особливостями географічних умов. Визначну роль грає також і обставина, що їжа пов’язана з художніми смаками, модою і іншими динамічними факторами духовної культури ніж, наприклад, одяг або житло. Звичайно, стійкість етнічних традицій відносна, що обумовлено соціально – економічним фактором, який викликає зміни традиційних видів їжі і харчування.
Етнографи, вивчаючи життя будь–якого народу, починають з вивчення його кухні, бо в ній в сконцентрованому вигляді відображена історія, побут народу. Українська кухня не виключення, вона теж є частиною нашої культури, нашої історії. Вона багата на традиції, вирізняється розмаїттям страв та їх високими смаковими й поживними якостями. Борщі й пампушки, вареники й галушки, ковбаси й печеня, гречаники й фарширована риба, шпиговане сало й печеня , напої з фруктів і меду відомі в усьому світі.
Методологічною основою роботи стали праці етнографів, істориків. У монографії Л.Ф.Артюх „Українська народна кулінарія” (історично – етнографічне дослідження) висвітлюються особливості їжі і харчування українського народу як елементу матеріальної культури. Подано етнографічний опис і класифікацію повсякденної й святкової обрядової їжі українського селянства доби капіталізму, аналіз її соціальної функції. Показано зміни, які відбулися в харчуванні населення України у зв’язку з соціалістичними перетвореннями, а також тенденції розвитку їжі на сучасному етапі.
Однією з перших спроб висвітлити питання їжі і харчування українського народу є стаття Акима Канівського „Народная пища в Золотоношском уезде”, в якій чимало уваги відведено питанню селянського господарства, подано перелік основних страв, способів їх виготовлення і вживання, розглянуто звичаї і обряди, пов’язані з харчуванням. Автор вказує на прояви класової нерівності в їжі і харчуванні українського селянства. 1855 р. в „Полтавських губернських відомостях” з’явилася праця А.Канівського „Несколько заметок о народной пище в Золотоношском уезде”. В ній характеризувалися допоміжні заняття селян – збиральництво, ловецтво, рибальство, мисливство. На жаль, докладний аналіз використання одержаних таким чином продуктів не мав продовження у ІІ частині роботи.
Серед праць 50-х років ХІХ ст. слід виділити статтю відомого етнографа А.І.Димінського „Быт крестьн Каменецкого и Проскуровского уездов Подольской губернии”. Автор детально показує поширення основних рослинних культур, характеризує тваринництво, дає докладний опис народної кулінарії цього району, наводить деякі повір’я, пов’язані з їжею.
Степан Нос в збірці „Поварство України” подав докладний опис поширених на Полтавщині і півдні Чернігівщини страв, характерних для дрібно поміщицького або міщанського побуту.
Перше систематичне джерело про українську народну їжу є розділ книги відомого українського історика і етнографа середини ХІХ ст. М.А.Маркевича „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян”. Але, на жаль, ці відомості мають описовий характер і зводяться до переліку різних страв.
До спроб висвітлення проблеми народної їжі й харчування можна віднести замітку представника різночинної інтелігенції М.М. Левченка „Несколько данных о жилище и пище южнорусов”, в якій дається ґрунтовна характеристика харчування селянства під час постів і в свята, визначається залежність народного харчування від сезону і пори дня.
Цінним джерелом для висвітлення даної проблеми стали матеріали експедиції етнографа П.П.Чубинського, в яких автор дав опис народної їжі.
З етнографічних праць, присвячених матеріальній культурі, можна назвати роботу Ф.Волкова „Етнографічні особливості українського народу”, один з розділів якої присвячений народній їжі. Таким чином, дореволюційна етнографія залишила в спадщину лише окремі розвідки, що стосувалися проблем народної їжі.
Радянська наука дала дослідження про народну кулінарію. Питаннями їжі та харчування займалися вчені-етнографи та історики Ю.ВБромлей, М.Й .Косвена, Б.О.Рибаков, С.О.Токарєв. Як зазначає Ю.В.Бромлей, основне естетичне навантаження несуть стійкі компоненти культури, що складають ніби її каркас.Їжа відноситься саме до таких стійких елементів, які вирізняють окремі народи.
Бракує повноцінного дослідження харчування в роки голодоморів та у воєнні роки. В основному, такі дані можна знайти в історичних дослідженнях присвячених даній тематиці.

Актуальність дослідження. Серед актуальних проблем наукового аналізу явищ матеріальної культури важливе місце займає вивчення народної кулінарії й харчування українського народу. Саме тут виразно простежуються результати корінних перебудов в культурі і побуті країни. В наші дні велике значення має вивчення матеріально – побутової культури, без якої неможливе пробудження національної свідомості нашого народу, відродження духовності, адже в старовинних народних традиціях духовні скарби українців, і, тільки вивчаючи і пам’ятаючи національний спадок, можна зберегти духовність нашого життя.
Новизна роботи. В процесі розвитку суспільства, культури традиції народу зазнавали змін. В роботі зроблена спроба простежити зміни в харчуванні українського народу з давніх часів до сьогодення і показано, що національне кулінарне мистецтво зберегло свою самобутність та неповторність.
Мета. Ця робота є спробою на основі аналізу фактичного матеріалу дати класифікацію і розкрити характер як повсякденної, так і святково – обрядової їжі українського селянства. Показати в роботі, які традиції української кухні, що створювалися протягом сторіч, живуть і в наш час, які страви передаються від покоління до покоління і об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю.
Завдання дослідження:
1. Вивчити наукову літературу з проблеми дослідження.
2. Дати опис народної кулінарії і поширених страв в різних областях України.
3. Зібрати як маловідомі, так і забуті рецепти національної кухні.
4. Охарактеризувати заборони щодо їжі та особливості харчування в голодні роки.
5. Прослідкувати, які традиції збереглися сьогодні в приготуванні святкових страв та в повсякденному харчуванні українців.
6. Проаналізувати зв’язки форм харчування і видів їжі з обрядовістю
7. Показати соціальні функції харчування та тенденції в розвитку їжі на сучасному етапі.
Практичне значення. Робота стане в пригоді етнографам, педагогам, вихователям, студентам та учням, а також усім, хто прагне пізнати сутність народної культури. Матеріали дослідження можуть використовуватися в процесі домашнього приготування їжі.

Розділ І. Традиції виробництва продуктів харчування в Україні

І.1. Виробництво та заготівля продуктів харчування
Справедливо вважають, що, засіявши поле, виростивши й зібравши хліб, людина вперше придбала Батьківщину. На, своїх землях з незапам'ятних часів українці вирощували жито, овес, пшеницю, ячмінь, просо, гречку. З них робили житню, ячну, гречану, пшеничну, вівсяну, кукурудзяну, часом горохову та просяну муку і використовували для цього жорна. [14, с.123-124]
Для решетування зерна й виготовлення круп поширеною в госпо- дарствах українських селян була ступа. У ступах товкли просо, овес, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, квасолю, мак.
Найбільш поширеним овочевим продуктом була капуста, яку їли свіжою восени, а на зиму шаткували й квасили в діжках. В деяких місцях (Поділля, Київщина та ін.) капусту квасили цілими головками або розрізану навпіл, лише вийнявши качан («пелюстки»). На Поліссі в капусту іноді клали шарами яблука хвостиками догори, кидали трошки ягід журавлини або калини. На Полтавщині до квашеної капусти часом додавали огірки й зерна чорнухи (насіння цибулі).
Городні червоні буряки вживали свіжими восени і взимку, зберігаючи у погребах. На зиму заготовляли квашені буряки для борщу.
На зиму солили огірки, перекладаючи їх різноманітними приправами: стеблинами кропу, вишневим і дубовим гіллям з листям, корінням і листям хріну, часником.
Помідори почали квасити лише у 20—30-х роках XX ст. Квасили подекуди яблука, а також грушки-гнилички, пили квас і їли плоди.
На Україні рідко квасили фрукти й ягоди. Проте у Опішні існував промисел — соління слив. Сливи вкладали шарами у великі сорокавідерні діжки, заливали холодним розсолом з розрахунку 1,5 фунта (600 г) солі на відро води.
Кавуни й дині вживалися в їжу в сирому вигляді, лише зрідка кавуни солили у діжках.
Більш поширеним способом зберігання садовини було сушіння вишень, слив, яблук, груш, на півдні — абрикосів. На центральному Подніпров'ї і Поліссі плоди сушили на деках у печі, а потім досушували на сонці. На Поділлі й на Полтавщині для сушки плодів і ягід будували спеціальні сушні (або «лозні»). Особливою славою користувалися опішнянські сушні. Сушені, солоні й мариновані сливи виготовлялись для власного споживання і на продаж.
Лісові ягоди на Україні не заготовлялися на запас. Винятком була калина, яку збирали пізньої осені і в'язками вішали в коморі. Калину вживали як лікувальний засіб, як приправу до киселю або начинку для пирогів. На Волині й Поліссі ще збирали чорниці, які сушили. Виготовлення варення з ягід в дорадянський час серед широких селянських мас було неможливим за браком цукру, який коштував дорого.
Більш поширеним промислом було збирання й заготівля грибів. Як і більшість інших народів, українці віддавали перевагу сушеним білим грибам. Спочатку гриби в’янули в жарко натопленій печі, а потім їх нанизували на нитку і вішали на повітрі. У врожайні на гриби роки їх солили у діжках. Маринуванням грибів селяни не займалися.
Молода лобода, луговий щавель (квасок), кропива, листя кульбаби, лісові часник і цибулька були суттєвим додатком до весняної їжі і вживалися як у сирому, так і у вареному вигляді.
До другої половини XIX— початку XX ст. в українського селянства переважав рослинний характер харчування. Продукти тваринництва були надто дорогими, щоб їх купувати, а тримати достатню кількість худоби мали змогу далеко не всі селяни. До великих свят заможна частина населення обов'язково колола свиней або овець.
Для забою худоби в селах запрошували колія або різника. Кололи свиней так, щоб кров не збігала на землю, збирали її в горщики, макітри, або відра для приготування з неї страв. На Україні не було звичаю знімати з свиней шкуру, свиняче сало вважалося смачним лише після того, як тушу смалили.
Свиняча туша повністю йшла у їжу, від неї майже не було відходів. Найбільш цінним продуктом вважалося сало, його різали на квадрати (до 40 см) з надрізами зверху, засолювали у дерев'яних ночвах, через два-три дні складали у дерев'яні скриньки, глиняні слоїки або підвішували у полотняних мішках у коморі до стелі.
Зберігали на запас також «уздір» (нутряний жир).Жир, який збирали з кишок, перетоплювали у горщиках на шкварки.[17.с.593]
З м'яса запасу переважно не робили. Його продавали на ярмарку, а в разі потреби (на свята) купували шматками. Для себе заморожували (взимку) або засолювали в боднях (весною, восени). Солонину зберігали до великих польових робіт, коли потрібне було посилене харчування. На більшості території України не було звичаю вудити (коптити) м'ясо. Вудженням свинячих шинок займалися Лише на Поділлі та Галичині у багатих родинах. Оскільки така страва була рідкістю, спеціальних печей для її приготування не робили. Вудили шинку, підвішуючи у комині.
На запас виготовляли ковбаси, ковбик, кров'янки, які зберігалися недовго. Тонкі кишки (ковбаси) начиняли сирим м'ясом і салом з підчеревини, заправляли часником, підсмажували на сковороді, а потім тушкували у печі. Для довшого збереження їх кільцями вкладали у полив'яні макітри і заливали смальцем [17,с.595]. Товсті кишки начиняли кров'ю з гречаною кашею, підсмажували на сковороді і підтушковували у печі. Товсті кишки начиняли ще й сирою тертою картоплею з шкварками (Полісся), пшоняною кашею з шкварками (Полтавщина, Чернігівщина, Поділля) та іншими видами каш. Свинячий шлунок начиняли вареним м'ясом і салом, вухами, щоковиною та ін., заправляли тертим часником, потім довго тушкували. Охолодивши під гнітом, зберігали у холодному місці. Така страва називалася «ковбик», «кендюх», «сальтисон».
Свинячому м'ясу і салу віддавали перевагу. Овечий лій вважався у народі лікувальним: його пили з гарячим молоком (від кашлю), ним розтирали хворі суглоби та ін.
Забій свині (вівці, теляти) був свого роду великим святом для селянина. Оскільки ця подія відбувалася дуже рідко, у звичай ввійшло обдаровувати свіжиною сусідів і рідних. Таким чином, двічі-тричі на рік селянська сім'я мала шматок свіжого сала і м'яса.
Олію, яка була основним жировим компонентом селянської їжі, виготовляли у спеціальних олійнях. Бідні не гребували й макухою відходами від виробництва олії, використовуючи її як продукт харчування.
Велику роль у харчуванні селян відігравало коров'яче молоко і молочні продукти. Молоко вживали у свіжому та кислому вигляді, в переважній більшості коров'яче, рідше козяче та овече. Доїли в дійниці або у відерця, потім проціджували і тримали у глечиках (гладущиках).З молока робили сметану. Щоправда, сметану широкі маси населення вживали в їжу рідко — її продавали на ярмарках і базарах. Масло виготовляли здебільшого на продаж. Збивали його ложкою у макітрі або в скляній пляшці, ритмічно колотячи її. У побуті бідного селянства масло було рідкістю, навіть діти часто не знали, яке воно на смак. Сироватку не виливали, з нею варили кашу, заправляли борщ та ін.
Найбільш широко вживався кислий сир. У пости молоко дозволялося пити лише дітям до семи років, тому запаси кисляку йшли на виготовлення сиру. Підсоливши його, вкладали у діжечки або великі макітри і заливали сироваткою чи топленим вершковим маслом. Діжки зберігали у холодному місці. Найбільше сиру робили у пилипівку, готуючись до масляного тижня.
У районах, де переважало вівчарство (повіти Херсонської, Подільської губерній, Карпати та ін.) виготовляли «бринзу». У підсолене свіже овече молоко кидали шматок міхура молодого ягняти (часом поросяти) — «глягу». Молоко вкисало за тиждень-два. Сир, що одержували при цьому, виймали та клали під гніт.
Певним додатком до бідної на білкові речовини їжі була риба, яка відігравала особливу роль в харчуванні незаможних родин у напівголодні весняні дні.Свіжу рибу прагнули продати, залишивши собі лише дрібноту. Якщо ж збути відразу не вдавалось, рибу в'ялили, сушили або солили у діжках. Діжку забивали і тримали у погребі. Вживали цю рибу взимку, здебільшого у великий піст. Солону рибу їли звичайно з хлібом, картоплею, а з «в'ялою» варили супи, борщі.
З купованих продуктів найнеобхіднішою була сіль, якої навіть бідніші селяни вживали не менше 1,5 пуда за рік.
Бджільництво довгий час не мало промислового характеру. Виробництвом меду займалися нечисленні господарі, вважаючи це заняття допоміжним. Мед був продуктом досить рідкісним і виготовлявся переважно на продаж.
На протязі століть прослідковується залежність забезпеченості селян продуктами харчування від їх матеріального становища. Такий стан зберігався фактично до кінця 40-х років ХХ століття. Періодичні аграрні кризи, низька техніка землеробства, слабкий розвиток тваринництва, воєнні лихоліття спричиняли голод в українському селі і як наслідок – переважне харчування рослинними продуктами.

І.2.Найпоширеніші страви в Україні

Повсякденну їжу можна розподілити на декілька груп за основними складниками. Слід виділити страви з рослинних продуктів(страви з зернових продуктів та страви овочеві) і страви з продуктів тваринного походження (м'ясні, молочні, рибні); напої складають окрему групу[2,c.29-30]. Для української народної кулінарії властиве приготування страв за допомогою варіння, тушкування, смаження, випікання.
Значною мірою теплова обробка продуктів залежала від домашнього вогнища. Піч в Україні виконувала три функції: приготування їжі, випічки хліба й опалення.[1, с. 10]. Будували на подвір'ї і так звану «літню піч», яку використовували для приготування їжі влітку. Готуючи страви просто неба під час великих польових робіт, селяни використовували відкрите вогнище типу «кабиця». Пастухи, чумаки готували на ньому здебільшого каші, кулеші, лемішки, галушки тощо. Більш складні страви (наприклад, борщ) варити в таких умовах було неможливо.
Однією з найдавніших, так званих «хлібних» страв була каша, виготовлення якої було пов'язане з найменш трудомістким процесом. Хлібні зерна (очищені або й неочищені від луски) кидали в посудину, де варили до готовності. [2, с.34 -35].Каші та кашоподібні страви, на нашу думку, можна поділити на три групи: а) з необробленого зерна, б) з товчених круп, в) із мелених зерен та борошна. Вірогідно, що саме в такому порядку відбувався розвиток обробки продуктів рослинництва — від вживання страв з неочищеного зерна до приготування страв з тертого зерна. З каш, що виготовлялися з неочищених зерен, до XX ст. дійшла лише кутя (обрядова каша), яку в ряді регіонів за традицією продовжують варити з нетовченої пшениці(в більшості районів) або ячменю (Західне Поділля).
Каша широко виготовлялась і вживалась слов'янськими народами з давніх часів і до XX ст.[2,с.32 - 33]. В Україні немає іншої, ніж каша, страви, котра була б з людиною усе життя — від народження і до смерті. [14, с. 135]. За звичаєм варили кашу косарі, женці, чабани. Орачі, щойно виходили в поле, готували кашу. Козацька, чумацька каша — скільки в ній принадності, історичної потаємності! Рибалки, починаючи сезон вудіння, варять кашу — аби щастило. І колись люди, їдучи на базар, ставали на дорозі варити кашу, щоб гараздило. Хлопці й дівчата, сходячись на вечорниці, також її варили. Каша — це справа гуртова.[9,с.4 - 5]. Каші виготовлялися з пшениці, ячменю, гречки, проса (пшона), вівса, кукурудзи. Каші за консистенцією були круті й рідкі або розмазні. Крупи готували для варіння по-різному: ячмінь, пшоно, пшеницю мили, гречку ж і овес частіше підсмажували або підсушували. Як густі, так і рідкі каші варили однаково: у горщик з окропом всипали підготовлені крупи (для рідкої каші круп бралося менше, а для густої в пропорції, приміром, на 2 частини води — одну частину круп). Підсолена і вимішана каша «пріла» в печі досить довго, їли її найчастіше в обід на друге, іноді на сніданок або на вечерю. Під час польових робіт до неї додавали шматок сала або олії для підвищення калорійності.
Рідку кашу часто варили на молоці. До крутої молочної каші додавали яйце, і тоді вона називалась заварюваною. Така каша готувалась солодкою і використовувалась у деяких обрядах. Іноді кашу варили на сироватці або на сколотині (маслянці).
Круті каші з ячменю називали «гущею», «кутею», «пенцаком», «зубцями», «ячною» або «перловою» кашею. Пшоняну кашу українці називали «каша», іноді «яглі». Поширені були пшоняна, гречана, кукурудзяна каші. Немає відомостей, щоб на Україні варили житні каші.
З круп варили й зовсім рідкі страви — юшки або супи. У заможніших такі крупники готували на м'ясній юшці. До таких юшок з крупами можна віднести й куліш—одну з найбільш розповсюджених українських страв. Куліш переважно варився з пшона на воді або молоці (Волинське Полісся— Малинський, Житомирський, Новоград-Волинський райони) , подекуди з гречаної крупи, змішаної з гороховою мукою. Третій вид каш з дрібно товчених або молотих зерен був також широко розповсюджений на території України. До таких можна віднести вівсяне толокно, а також кашоподібні мучні страви: кисіль, лемішки, мамалиґу тощо. З археологічних досліджень дізнаємося, що саме овес був одним з головних продуктів харчування на всій території Русі.
Однією з найбільш давніх страв можна вважати і кисіль. Він готувався дещо інакше, ніж толокно: необхідним було вкисання, бродіння борошняної закваски. Процес приготування киселю був нескладний. Овес засипали в горщик і підсушували в печі до червоного кольору, щоб знищити притаманний йому гіркуватий смак. Підсушене (майже підсмажене) таким чином зерно подрібнювали у ступі або на жорнах, пересіювали на дрібному решеті й розводили теплою водою. До цього рідкого вівсяного тіста додавали шматок розчини або тіста з діжі чи просто шматок печеного хліба. Коли тісто починало сходити, його перемішували, переціджували від вівсяної луски й варили у горщику в печі до утворення густої кашоподібної маси. Кисіль їли здебільшого в піст гарячим (з олією, маковим молоком, цибулею, хріном) або холодним (з ягодами). Кисіль вважався смачним, якщо він добре загусне. Лише на початку XX ст. починають готувати кисіль і з інших видів борошна (пшеничного, горохового, картопляного) [16,с.115]
Схожою за технологією виготовлення є кваша. Готували її з двох частин житньої і однієї частини гречаної муки, а також невеличкої кількості солоду. Все це змішували, розводили окропом до густоти рідкого тіста і ставили на ніч в тепло для вкисання. Таке кисло – солодке тісто вранці варили в горщику і вживали на сніданок або вечерю, а з часом як третю обідню страву. Кваша вважалася ласощами. Якщо на початку XX ст. кваша була приналежністю лише селянського побуту, то ще у першій половині XIX ст. її вживали як ласощі навіть поміщики середнього достатку[16, с. 115] .
До кашоподібних мучних страв можна віднести також лемішку і мамалиґу(назву взято з молдавської мови). Спосіб їх виготовлення однаковий, тільки для лемішки береться переважно гречана, а для мамалиґи кукурудзяна мука. Для приготування лемішки у горщик з підсоленим окропом всипали підсушене гречане борошно. Потім ця густа маса упрівала у печі. Їли лемішку з олією (переважно в піст) або молоком. Мамалиґу їли гарячою з олією, сиром, бринзою, молоком, кисляком, салом, а також холодною замість хліба до борщу, юшок. [2,с.41].
До поширених кашоподібних страв належить соломаха. Основним компонентом також було гречане борошно (рідше житнє, пшоняне або пшеничне), з якого розбовтували рідке тісто, вливали в підсолений окріп і варили, розмішуючи, додавали ложку олії або масла, смальцю. Соломаха була однією з найпоширеніших страв козаків під час походів [16,с116].
Зустрічалися страви, які варили з крупою і борошном одночасно. До таких можна віднести «тетерю» або «рябка». У горщик з холодною водою клали декілька ложок пшона. Після того, як пшоно закипить, вливали гречане досить рідке тісто (гречку, розведену водою). Суміш солили і варили в печі. Вживали з олією або салом.
Крім кашоподібних до борошняних варених страв можна віднести ще затірку, локшину, галушки, вареники. Для затірки круте підсолене пшеничне тісто довго розтирали з мукою в ночвах або макітрі ложкою, поки не утворювались горішки величиною з горошину чи квасолину. Ці кульки засипали у окріп або кипляче молоко. Споживали її з маслом, олією. Так готували затірку в Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській губерніях. Однотипними з затіркою стравами були галушки і локшина (лапша). Готуючи галушки, прісне тісто, замішене на сироватці, розкачували качалкою, щоб товщина коржа була 1-1,5 см. Різали смугами шириною 3 см, потім відщипували від кожної невеликі шматочки тіста й кидали в окріп (молоко, юшку).Вийняті з окропу галушки мастили олією, смаженим салом, часником. Варені в молоці або юшці галушки їли, не виймаючи їх з рідини.
Тісто для локшини готували так само, але в нього вбивали сирі яйця. Розкачували качалкою дуже тонкі коржі, їх злегка підсушували, завивали в трубку і різали ножем на тоненькі смужечки. Локшину підсушували і варили в окропі (молоці, юшці).
На Українському Поліссі на сніданок часто готували «коми» з вареної товченої картоплі або гороху, змішаних з пшеничним або картопляним борошном і маковим сім'ям. Відварені «коми» виймали з окропу, заливали конопляним або лляним «молоком».[16,c.45]
«Кльоцки» у північно-західних районах виготовляли з круто за- мішаного тіста; робили качалочки товщиною з палець, розрізали їх на шматки довжиною 5—6 см. Варили в окропі або молоці. До тіста додавали варену товчену картоплю, сир, змішували 2—3 види муки.
Перехідною формою борошняних страв від галушок, локшини до вареників можна вважати варениці. Круте тісто різали на шматки, розкачували коржі як для вареників, але не начиняли, а варили без начинки. Вареники готували з начинкою, яка була пісною чи скоромною в залежності від пори року та релігійних заборон. Як начинку використовували сир, ягоди, каші (пшоняну або гречану), квасолю, навіть борошно. Поширеною пісною начинкою була вурда5. Тісто для вареників готували з пшеничної, гречаної або змішаної пшенично-гречаної муки, рідше-з житньої. Зварені вареники виймали з окропу, клали у макітри, їли з сметаною, маслом, олією, салом з цибулею або не мащені.
Хліб же, відомий, очевидно, пізніше за каші, дуже скоро посідає чільне місце у харчуванні і лишається однією з основних страв, приготовлених за допомогою випікання. Широке вживання хліба було зумовлене землеробським характером господарства. Випікали його з різного зерна, змішуючи борошно, рідше використовуючи лише один борошняний компонент. Майже скрізь на Україні пекли повсякденний хліб з житнього борошна. Лише в деяких західних районах через нестачу житньої муки пекли ячний хліб, для смаку додаючи туди житнього борошна. Ще у XI ст. хліб найчастіше випікали з жита і ячменю. У подністровських подолян їли хліб з кукурудзяного борошна. На Полтавщині крім житнього зустрічався й гречаний хліб. На Слобожанщині буденним хлібом був ячний або із змішаного ячного, пшеничного й житнього борошна чи з житнього і пшеничного. Навіть у врожайні роки більшість населення майже не вживала чистого хліба, а завжди з половою, і з різного зерна. Південні райони України були краще забезпечені пшеницею, тому там найбільше вживали пшеничного хліба.
Л.Ф.Артюх вважає, що соціальне розшарування села відбивалося й на харчуванні, зокрема на вживанні хліба різними верствами селянства. Куркульство навіть в голодні роки не страждало від нестачі хліба, більше того — завжди мало лишки, які збувалися на ярмарках, віддавалися в борг бідноті за відробіток. Але бідняки і на свята рідко бачили білий хліб, а у неврожайні роки навіть на Великдень пекли паски з житнього борошна.[2, с.47]
Для українців характерний хліб вчинений. Процес виготовлення хліба досить тривалий, тому його пекли раз або двічі на тиждень. Починали вчиняти хліб рано, до сходу сонця, часом ввечері. Діжу, яку мили рідко, натирали сіллю, змішуючи її з залишками закваски. Потім наливали воду і кидали «рощину» — шматок тіста, залишений з попередньої випічки. На Полтавщині вчиняли тісто «розкришкою» — хлібцем, замішаним на хмільній воді. Влітку хліб завдавали іноді «грисом» — запареними житніми висівками, що перебродили. Розбавивши закваску теплою водою, додавши туди борошна до консистенції густої сметани і ретельно розколотивши суміш, ставили її у тепле місце й накривали. Коли маса починала бродити, її вимішували, досипаючи основне борошно. Місили тісто довго, аж доки воно не починало відставати від стінок діжі та від рук. Після цього ще раз лишали його у теплому місці, щоб сходило, знову місили й виробляли хлібини. Круглі хліби до початку XX ст. не випікали у формах. Бляшані форми з'явилися на селі з 20-х років, а особливого поширення набули у 30-х роках XX ст. Випікався хліб на капустяному чи дубовому листі або ж просто на черіні в печі. Для одержання хорошого хліба піч добре натоплювали, вимітали мокрим помелом. Хліб випікався повільно, щоб верхня і спідня шкуринки не підгоріли, а середина добре пропеклася, здебільшого — годину-півтори. Потім господиня виймала одну хлібину, клала її сторч у ліву руку і, постукуючи зі споду, визначала готовність хліба, який повинен був «дзвеніти”. Хліб готувала у родині головна господиня. Здавна на Русі виготовлення хліба було привілеєм лише жіночої частини сім'ї. Людина, яка пекла для сім'ї хліб, користувалася повагою рідних, громади, оточення. Важливо було, чи вміє хазяйка спекти хліб. Хліб символізував добробут, хлібосольство.
Більш древнім способом приготування хліба слід вважати хліб з прісного тіста. Такий хліб не мав великого поширення в Україні. Одним з його різновидів, що набув певного розповсюдження, можна назвати корж, який вироблявся тоді, коли до наступної випічки не вистачало хліба. Прісне пшеничне (рідше житнє) тісто замішували на сироватці, молоці або просто на воді, тонко розкачували качалкою, кидали на сковороду (рідше на черінь в попіл) і саджали у піч. Коржі їли й замість хліба, їх готували і як окрему страву: з ряжанкою, медом, маком або салом.
Пекли коржі і з гороху ( «маторженики»). Для виготовлення цієї страви горох вимочували у воді, потім добре розтирали у макітрі макогоном, додавали трохи пшеничної муки, виробляли коржі і пекли у печі. Їли гарячими.
Замінниками хліба були також перепічки. Робили їх з кислого тіста, розплескували, як коржі, і клали на сковороду, змащену олією чи салом. Пекли протягом 10—15 хвилин, їли гарячими.
Заможні господині з тонко розкачаних шматків кислого чи прісного тіста як ласощі виготовляли вергуни, вертути, горішки, смажені в олії або смальці.
У Середній Наддніпрянщині пекли гречаники. Тісто заквашували дуже рідким з однієї лише гречаної муки, тому гречаники були крихкими, трохи гіркуватими, скоро черствіли.
З кислого пшеничного або гречаного тіста пекли пампушки. Їх вживали до борщу, часом капусняку і як окрему страву, помастивши олією й часником (бідніші — з водою й часником).
З квашеного пшеничного тіста на Київщині й Полтавщині готували «пундики». Тонко розкачані підсмажені коржі перекладали підсмаженою в олії цибулею. Пундик складався з 12—15 коржів, потім запікався у печі.
Велику роль у селянському харчуванні відігравали пироги. Пекли їх з начинкою з того ж тіста, що й хліб. Пшеничні пироги робили лише на свята, та й то переважно у заможніх. В Україні дуже рідко пекли пироги з м'ясом або рибою, частіше - з сиром, картоплею, капустою, гарбузом, квасолею, маком, з підсмаженою цибулею, з калиною, вишнями, тертими сухими грушами або сливами та ін.
Широко відомі були українським селянам млинці й оладки Борошно брали переважно пшеничне, гречане або змішане пшенично-гречане, кукурудзяне. Оладки їли з олією, маслом, салом, сметаною й без нічого. Млинці часом начиняли сиром, заливали сметаною. Млинці й оладки були переважно святковими стравами.
Здавна поширені на Україні й овочеві страви. Безсумнівно, найбільш улюбленим з них був борщ. Він мав три основних різновиди — борщ з капустою, зелений борщ і холодний борщ («холодець», «холодник»). Борщ з капустою був найбільш вживаною з рідких варених овочевих страв. Борщ виготовлявся по всій Україні переважно за однаковим рецептом з деякими лише видозмінами. Основними складовими частинами його були буряк і капуста. Буряк для борщу завжди квасили. У горщик заливали буряковий квас з водою і варили у печі. Потім у киплячу юшку кидали дрібно кришений буряк, картоплю, капусту, моркву, часом квасолю. Ста- вили у піч, щоб закипіло, а потім, ще раз вийнявши, солили і заправляли, залежно від достатку і від пори року— цибулею, смаженою на олії чи на салі, або цибулею з часником, затовченою старим салом у салотовці (ковганці). На Лівобережній Україні віддавали перевагу затовченій заправці, а на Правобережжі— засмажці. Вже на початку XX ст. в південних районах України до борщу додавали помідори для смаку. В піст борщ готували по можливості з рибою або грибами.
Другий різновид борщу — так званий зелений, або щавлевий. Готувався він на сирівцеві з картоплею і молодою зеленню щавлю, лободи, часом кропиви, петрушки, кропу, рідше бурякової гички. Засмажували або затовкували такий борщ звичайним способом, заправляли круто звареним посіченим яйцем і сметаною.
На початку літа готувався холодний борщ («холодець», «холодник»). Для цього в сирівець дрібно сікли цибулю, варену картоплю, круто зварене яйце, зелень петрушки, кропу, огірок. Страву солили до смаку і їли холодною, не вареною. Холодний борщ готувався аналогічно російській «окрошці». Другою по значенню рідкою овочевою стравою в українському селі був капусняк («капуста»). Варили його з квашеної капусти і картоплі, заправлених пшоном. Капусняк, як і борщ, був пісний і скоромний, заправлений м'ясом чи дрібкою сала, засмажений або затовчений.
Рідкі овочеві страви з борошняно-круп'яними й м'ясними або рибними додатками називалися юшками або супами. Найпоширенішим з них наприкінці XIX ст. був картопляний суп. Влітку супи варили з молодим горохом, квасолею і обов'язково з картоплею та морквою.
З густих овочевих страв популярною в кінці XIX ст. була варена картопля — в лушпайках, чищена ціленька та «мньолка» (пюре).
Тушковану картоплю в будній час вживали в українському селі рідко, це була страва на свято. Але більш заможне селянство готувало часом і в будень «печеню» з картоплі з м'ясом або салом.
Смажені й печені страви з картоплі були досить простими і поживними. Смажили картоплю і картоплянки — невеличкі картопляні котлети, вироблені з м'ятої вареної картоплі й викачані в борошні, їли з сметаною, олією, шкварками й без нічого.
Великою популярністю, особливо в північних районах, корис- тувалися «деруни»- оладки з сирої тертої картоплі. Деруни готували з начинкою (сир, м'ясо) і без неї. До дерунів і картопляників іноді готували підливу з загущеної борошном сметани, часом з грибами.
На солодке селяни інколи готували печений чи варений гарбуз або заправляли ним пшоняну кашу. Найсмачнішим вважався варений або печений гарбуз, кришений у миску і залитий солодким молоком. У пісні дні коров'яче молоко заміняли маковим, іноді конопляним.
З фруктів і ягід робили начинки для пирогів, вареників, а також соус для коржів, використовували їх для узварів. Влітку й восени фрукти і ягоди їли у свіжому вигляді. З дикоростучих використовували калину, бузину, чорницю, малину, терен.
У лісових і лісостепових районах суттєвим додатком до бідної на білки селянської їжі були гриби. Улюбленою була ячна юшка з грибами, забілена сметаною. У західних районах Поділля грибні юшки варили і з «тістом» (лапшою), горохом та іншими компонентами. Гриби смажили, тушкували і варили як з юшкою, так і з картоплею (грибна печеня).
М'ясні страви в повсякденному селянському побуті на Україні були майже відсутні. М'ясо, сало й риба використовувалися лише як приправи. Страви з м'яса готували тільки на свята.
Заможніші селяни готували «печеню», «душенину» з картоплі з свининою. Для «печені» м'ясо попередньо обсмажували на сковороді, потім тушкували у горщику разом з картоплею та спеціями. М'ясо для «душенини» обвалювали у борошні, складали у горщик і тушкували з картоплею і сирою цибулею.
На Черкащині була поширена «закуска» з тушкованої картоплі разом з капустою, змішаною з підсмаженими шматочками сала, м'яса або домашньої ковбаси.
Заможні селяни начиняли голубці (рідше вареники і пироги) січеним м'ясом, змішаним з кашею. Часто за начинку служив лівер.
Навіть багаті господарі тільки до свят дозволяли собі вживати кендюх, ковбаси, драглі (холодець) з свинячих ніг.
Яєць майже ніколи в будень не вживали. Часом їх варили або смажили для дітей чи хворих.
Спеціальних рибних страв було мало. Свіжу рибу смажили і їли з картоплею, рідше тушкували в сметані. Просол (засолену рибу) споживали у звичайному вигляді або, вимочивши, смажили в олії. З в'яленою і сушеною в печі рибою варили юшку, борщ, куліш. Із свіжої риби готували товченики з цибулею.
Молочні страви порівняно з м'ясними споживали частіше. Найбільш поширеним було коров'яче молоко: свіже, кип'ячене, парене або кисле. Молоком і хлібом снідали, молоком запивали картоплю, розводили круту кашу. На молоці варили рідкі каші, галушки і локшину. З сиру робили начинку для вареників і пирогів, пекли «мандрики» (вид сирників). В районах Подністров'я, передгір'ї Карпат овечу бринзу додавали до мамалиґи, споживали з хлібом на полудень, вечерю. Сметану й масло використовували як забіл до борщу, юшок, вареників, галушок, але це було недоступно більшій частині селянства. «Сметаною» називали в деяких районах ряжанку — парене в печі молоко, заправлене ложкою сметани або кисляку. Однак і така «сметана» виготовлялася лише до свят.

ІІ. Особливості харчування селянської родини

ІІ.1. Режим харчування
Приготуванням їжі переважно займалася мати сімейства або невістка. Вона повинна була встати вдосвіта і приготувати їжу для всієї родини й для худоби. Коли ж наставали гарячі хліборобські дні, вся сім'я без винятку виходила в поле, і тоді обід готували разом із сніданком і брали з собою. Якщо ж вдома лишалася немічна людина, нездатна до важкої польової роботи, то приготуванням обіду займалася вона. Давала вказівки щодо меню і розподілу продуктів старша хазяйка — мати сімейства. Подавала на стіл також невістка, якщо вона була, або ж головна хазяйка.
Режим харчування селянина залежав від режиму робочого дня. Крім гарячого літнього польового сезону, у селян було заведено триразове харчування: «сніданок», «обід», «вечеря». Влітку, коли світловий день був найдовшим, після обіду з'їдали ще й «полудень», або «підвечірок». Для приготування їжі двічі-тричі топили піч.
Буденне харчування протягом дня великою мірою залежало від заможності селянина. Меню бідняка і меню багатого селянина часом збігалися, однак ті ж самі страви готували з різними заправками, забілами, відрізнялися калорійністю й чисельністю обідніх страв.
Снідали вареною картоплею з капустою, коржами з кисляком, локшиною або затіркою з молоком чи салом. Якщо у бідного навіть у м’ясоїд не вистачало олії для коржів або затірки, то багатий їв ці страви з шкварками або смальцем.
Традиційні на вечерю куліш, галушки або юшка у багатого на відміну від бідного варилися з м’ясом чи салом.
Були й відмінності у щоденному меню селянина. На Поділлі на сніданок готували кашу на молоці або воді, затірку, на Поліссі варену картоплю, цілу або пюре з квашеною капустою чи огірками, на Лівобережжі – куліш або локшину з салом, коржі з молоком а то й водою. На Поліссі вечеряли дерунами або вареною картоплею, юшкою з картоплі і риби, в сезон – з грибами. У центральних і східних районах вечеря складалася переважно з галушок або локшини, куліша, рідше вареників чи різноманітних юшок з крупами. Більш західні повіти, починаючи з Поділля, віддавали перевагу голубцям з кашею, різноманітним кашам і картоплі.
Розподіл їжі протягом дня був в основному однаковим для всієї України і залежав від режиму праці. Сніданок з’їдали вдосвіта, о 6-7 годині ранку, до початку трудового дня. Обід починався об 11 – 12 годині і був найбільш ситним з усіх прийомів їжі. Полудень (або підвечірок), який додавався лише під час важких польових робіт, складався з хліба з солоним салом (сирим або вареним) та цибулею (часником, огірками). Вечеряли пізно, після заходу сонця, свіжо звареною стравою. Кожен прийом їжі, особливо обід, обставлявся дуже урочисто, навіть якщо він складався з однієї поливки, забовтаної житнім борошном, або рідкого борщу. Для прийняття їжі вся сім'я збиралася за столом, де у кожного було визначене місце. Першим сідав глава сімейства (як правило, батько), потім — всі інші, їли дерев'яними ложками з однієї спільної миски. Діти сиділи за столом разом з дорослими. У М. Маркевича зустрічаємо: «Утримання дітей... досить помилкове; матері часто надто довго годують їх груддю, від чого самі старіють; відлучивши від грудей, годують чим попало».[10, с. 112]
Якщо в господарстві тримали одного-двох наймитів, то вони харчувалися разом із хазяями. Навколо обіду було багато всяких забобонів, звичаїв і правил поведінки. Під час обіду дотримувалися чистоти і тиші. Званого чи незваного гостя завжди передусім запрошували до столу. Якщо він заходив до хати під час обіду, то вимовляв традиційне: «Хліб та сіль». Вважалося, що гість в обідню пору приносив у дім достаток. Співчуття викликали старці, убогі каліки, які жили милостинею, їх жаліли й не відпускали без подаяння. На особливу увагу заслуговує харчування дітей. У неділю кожна сім'я прагнула приготувати калорійнішу і різноманітнішу їжу. На стіл ставили страви, на які господиня витрачала значно більше часу: вареники, налисники (млинці), печеня з м'ясом, пиріжки. Все це приправляли салом, забілювали сметаною, мастили яйцями тощо. Зрозуміло, що дозволити собі подібні присмаки могли лише заможні селяни.
Харчування українських селян істотно залежало від пори року: влітку і восени більше овочів, фруктів, зелені, взимку — круп, борошна, картоплі. Важкою порою для бідняків була весна, коли лишалися рештки борошна, з якого готували лише рідку затірку або поливку. Тому не дивно, що саме в цей час в їжу пускали молоду зелень: бурякову гичку, кропиву, щавель, дику цибулю, лободу, лопухи, різне коріння. Літо приносило полегшення. Перша половина літа, щоправда, не завжди балувала селян хлібом, оскільки задовго до нового кінчалися запаси минулорічного врожаю. Але свіжа зелень, ягоди, коріння допомагали пережити цей тяжкий час. Влітку збільшувалась кількість молока й молочних продуктів, з'їдалися всі недоторкані запаси жирів, які зберігалися протягом голодної весни для косовиць і жнив. Варили зелені борщі з сирівцем або з сироваткою. Часто готували й холодець з квасу та різної зеленини.
Осінь і половина зими були найбільш ситними порами року. Нові запаси зерна і овочів дозволяли готувати улюблений буряковий борщ і кашу, галушки, локшину, вареники, пироги тощо. Взимку кололи свиней. На зиму припадало багато великих свят, під час яких селяни харчувалися значно краще, ніж у будень.

ІІ.2. Харчові заборони
На особливу увагу заслуговують харчові заборони, які відносяться в більшості до найдавніших епох. Вони дійшли аж до XX ст., часом будучи використані християнською релігією. Деякі ж з них зникали, залишаючи більш або менш помітні сліди у народних звичаях.
Одною з найдавніших харчових заборон, продиктованих релігією, у християн була заборона вживання в їжу крові. Однак ця заборона в Україні повністю ігнорувалась. Традиційна національна страва — кров'янка (ковбаса з товстої кишки, начинена кров'ю і кашею) була поширена по всій території України. Заборона на споживання крові не увійшла в побут, бо не відповідала давнім традиціям і смакам. Конину в їжу українці не вживали, за винятком голодних років. Пов‘язано це, очевидно, з поняттям чистого й нечистого в народних уявленнях. Згідно легенди, Ісуса після народження було сховано в яслах. Воли й корови, що стояли там, не торкнулися сіна з ясел, тому його й не було знайдено. Кози й вівці залишили по три стеблини, коні ж з'їли весь корм. В нагороду Христос благословив велику рогату худобу в їжу християнському люду, коней же прокляв. Вівці і кози лишилися посередині між благословенням і прокляттям. Переховуючись від переслідування, Ісус вже у зрілому віці обрав собі за схованку хлів, що теж спонукало його оголосити свиней благословенними тваринами, гідними того, щоб їх їли християни.
Однією з найпоширеніших була релігійна заборона в певні дні їсти м'ясо і м'ясо-молочні продукти, тобто скоромні страви. Чергування постів і м'ясниць обумовлювалося певною мірою народним господарським календарем. Церква вклала в пости релігійний зміст[2, c.79]. Постів було багато: великий піст перед паскою - сім тижнів, петрівка - від трьох до шести тижнів, два тижні спасівки і шість тижнів пилипівки. В середньому всього дев'ятнадцять тижнів. Сюди ж додавалося щотижневе постування у середу й п'ятницю. Посту дотримувалися всі члени сімейства без винятку, крім немовлят, годувати яких молочними стравами не вважалось гріхом.
І без того недостатнє харчування селян відчутно погіршувалося під час постів. У деякі пісні дні заборонялося вживати гарячу їжу (у «жиляний понеділок», перший понеділок великого посту), перебивалися пісними прісними коржами, печеними в попелі без краплини жиру, а також хріном і редькою. У «страсну п'ятницю» і суботу перед паскою слід було повністю голодувати.
Найбільш поширеними стравами в піст були борщ з грибами, рибою або просто з олією, капуста з олією, картопляні, горохові та круп'яні юшки, варена картопля, лемішка, кваша, кисіль, галушки, каші, по неділях пироги з кашами, горохом, квасолею, картоплею, капустою або вареники з такою ж начинкою. Як додаток до їжі пісної, бідної на вітаміни й прісної, вживали багато хріну, редьки, квашеної капусти й солоних огірків. Мало не щодня в піст варили узвар. Особливо часто готували вурду.

Продовження , далі.